Chapter Text
– Пробачте, дядьку, що знову доводиться вас обтяжувати.
Пройшло вже декілька тижнів з подій у храмі Ґуаньїнь, а здавалось, ніби ціла вічність. Відбулася церемонія поховання труни, в якій опинилися навічно запечатані Не Мінцзюе та Цзинь Ґуан’яо, і протягом всієї церемонії Лань Сичень так і не зміг змусити себе подивитися в сторону могили своїх названих братів. Погляд весь час тікав кудись вдалину. Як би голова ордену Ґусу Лань не старався взяти себе в руки і напустити звичний свій вигляд, повний шляхетності й стриманості, з поглядів на нього навколишніх він розумів, що нічого в нього не виходить – виглядав він жахливо. Принаймні, йому не довелося організовувати це погребіння власноруч, і всю тяжку працю перебрав на себе Не Хуайсан. На нього Лань Сичень також не міг дивитися. Не Хуайсан став живим нагадуванням про його власну короткозорість і неуважність. Він вже стільки років знав його і навіть не підозрював про існування іншої, зовсім іншої сторони Хуайсана. Та й ніхто, здається, не підозрював. І хоча в Лань Сиченя не було ні бажання, ні сил засуджувати голову ордену Не, - а за що його засуджувати? - все ж подивитися йому в очі сил також не вистачало.
Ванцзи також повів себе неочікувано. Вони з Вей Усянем пішли, навіть нікого не повідомивши, і невідомо, коли повернуться. Це було не схоже на Ванцзи, але Лань Сичень вже не був ні в чому впевнений. Був впевнений лише в тому, що не знатиме, як пояснити все що відбулося членам ордену, як поводитися далі. Як жити далі. Але він все одно ні в якому разі не воліє їх засуджувати. Думається, Ванцзи і пан Вей заслуговують на відпочинок. Тільки-от, попередити перед від’їздом не завадило б.
– Пробачте, дядьку, що знову доводиться вас обтяжувати. Але ви самі розумієте, обов’язки Ванцзи важливі і необхідний замісник на час його відсутності. Хоча я й не думаю, що він пішов надовго, але все одно…
– Сиченю, я розумію, – голос Лань Циженя звучав як завжди твердо, з ледь помітними нотками роздратованості. Він сидів перед ним, суворий і зібраний, у їхньому звичному місці для чаювань, повільно погладжуючи свою борідку. – Звісно я заміню Ванцзи, що ще робити. Цей Вей Усянь…
– Не звинувачуйте у всьому пана Вея. Ви не гірше за мене знаєте, що в першу чергу це було рішення самого Ванцзи, а раз так, то ми маємо його поважати. – Лань Цижень у відповідь лише невдоволено гмикнув, на що Сичень міг тільки посміхнутися. – До того ж, брат багато працював останні роки, він цілком заслуговує на відпочинок.
Лань Цижень уважно подивився на свого племінника, і через декілька хвилин тиші відповів:
– Тобі також не завадив би відпочинок, Сиченю.
– Що ви, дядьку, - ну ось, тільки він подумав, що хоча б тут все по-старому, як дядько також не забарився його збентежити, – у мене стільки роботи, як я можу відпочивати. До того ж я не такий вже втомлений, ну, можливо, трохи перепочити й не завадило б, але ж…
– Сиченю, – Лань Цижень різко поставив свою чашку на стіл і виразно подивився на нього, – не намагайся обдурити мене й себе самого. Твоя ци не в порядку, я можу відчути це навіть без детального обстеження. Тобі потрібен спокій, інакше ти тільки нашкодиш собі й нікому вже не допоможеш. Послухай мене і перепочинь наодинці, помедитуй. А я і сам справлюсь
Лань Цижень промовив це таким тоном, з яким неможливо було сперечатися. Та Лань Сичень і не міг. Насправді, він і сам розумів, що дядько правий, він і сам думав про це, проте йому не хотілось знову скидати всі справи ордену на нього. Прям як його батько…
– Ви знову стільки на себе берете, дядьку.
– Я вже звик.
Дядько й племінник деякий час сиділи в тиші, кожен поринувши у власні роздуми.
‒ Сиченю, а де твій меч?
Його меч?...