Chapter Text
Гірлянди на вікнах ресторанів і кафе, що дарують своїм відвідувачам затишок, прикрашені до свят вітрини магазинів, хор дитячих голосів, в якому можна впізнати найпопулярніші різдвяні пісні та лапатий сніг, напрям якого визначає зимовий вітерець – ось що змогла б побачити та почути звичайна людина, якби вийшла на вулицю о четвертій годині дня. Але не Хьонджін. Він намагався якось прикрити тіло від холоду, проклинаючи всіх і все: бігунець нової куртки, що так вчасно зламався, тих дурників, які ледве не біжать до крамниць, аби лиш не проґавити акційні товари, бісовий сніг, що закриває поле зору, і звісно ж ці пискляві голоси, які ніби й не намагаються потрапити в ноти. Робочий день хлопця закінчився, тому вже можна було не прикидатися наче його теж охопила радість від наближення новорічних свят.
Всі його клієнти зовсім втратили здоровий глузд та вирішили, що не зможуть спокійно пережити цю зиму, якщо не матимуть фото в прикрашеній штучним снігом студії. А ще ж були ті нещасні відчайдухи, які замовили сімейні фотосесії. Та про це жахіття, що ледве не привело до розлучення подружньої пари під акомпанемент дитячого вереску і плачу, Хван намагався не думати. Тому то й прямував до улюбленого кафе за смачною, а головне гарячою кавою.
Вперше він туди прийшов майже рік тому, в паскудному, через весняну багнюку, настрої. Скуштувавши цю насолоду у рідкому вигляді, хлопець почав регулярно відвідувати заклад. Вже влітку здружився з Синміном, який був найкращим баристою зі всіх, що доводилося зустрічати Хьонджіну. А ще дуже-дуже комфортною людиною.
Через довгі п’ятнадцять хвилин хлопець нарешті побачив знайомі двері та зайшов у тепле і вже рідне приміщення, яке наповнювала якась незнайома йому і не різдвяна пісня. Взагалі, кафе носило банальну назву “Coffee Paradise”, але постійні відвідувачі та персонал називали його “садом”. Все через незмінний у будь-яку пору року інтер’єр зелено-коричневого кольору, який доповнювала жива рослинність, де-не-де розставлена по залі.
Залишивши верхній одяг на гачку при вході, парубок пішов до “свого” столика біля вікна та робочого місця Синміна. Останній зараз був зайнятий замовленням, тому не помітив свого товариша. Хьонджін цим не переймався, знав, коли друг трохи звільниться від роботи і побачить його, то без зайвих запитань зробить флет вайт. Він поки вирішив перевірити свою стрічку Інстаграм, але пролиснувши вже шосте фото з новорічною тематикою, облишив цю ідею. На сьогодні з нього вистачить цієї маячні. Краще поспостерігати за монотонною, але витонченою роботою Синміна. Та відвівши голову від екрану телефону побачив як друг наближається до нього з чашкою ароматної кави. В “саду” були офіціанти, але місце Хьонджіна було ледве не частиною барної стійки Кіма, тому той завжди носив його замовлення сам.
– Не роби такої кислої пики, полякаєш мені усіх клієнтів. – сказав Синмін ставлячи напій на стіл.
– Навряд чи вони захочуть виходити звідси заради цього. Поглянь, що надворі коїться – відповів Хван киваючи головою в сторону вікна.
– Ти просто не бачив себе зі сторони. Жахливе видовище.
Хьонджін кинув важкий погляд в спину друга, але не відповів. Дійсно, він же подолав цей довгий шлях, аби відпочити.
– А що сьогодні є смачненького з випічки?
– Ммммм, – протягнув Кім, обдумуючи свою відповідь. – Тобі принести шоколадне печиво чи тістечка з малиновим кремом?
– Печиво.
Поки друг оформлював замовлення, увагу Хвана привернули різні предмети на робочому місці. На скільки пам’ятав Хьонджін, працівникам дозволялося облишати трохи речей на поверхні, потрібно було лише підтримувати відносну чистоту, аби дійсно не полякати клієнтів безладом. Але Синмін завжди тримав столи в ідеальному порядку, і навіть такий легкий безлад був не в його стилі.
– З яких пір ти став таким нечупарою?
Кім відволікся від роздрукування чеку Хьонджіна та швидко оглянув розкинуті по поверхнях речі, незадоволено піджавши губи.
– Це не моїх рук справа. В нас стажується новий працівник, а я його навчаю.
– За весь той час, що я тут сиджу цього нещасного і близько не було видно. Тож де ти лишив його скалічене тіло? – запитав хлопець у Синміна, поки той викладав печиво на тарілочку.
– Він на перерві. – незадоволено відповів Кім, наче дійсно хотів прибити новенького.
– Перелякав ти бідненького, мабуть сидить і скиглить в туалеті.
– Якби ж то. Мені здається, що йому геть все одно на мої прохання.
– То виходить у нас двох сьогодні чарівний робочий день, так? – з сумом констатував Хьонджін.
– А в тебе що вже трапилося?
– Новорічна лихоманка, – струсивши плечами відрізав хлопець та вирішив врешті скуштувати своє печиво. У них з Синміном були однакові вподобання в їжі, тому Хван ніскільки не сумнівався, що десерт буде смачним. І друг його не підвів. Печиво виявилося м’яким та солодким, з легкою ноткою гіркоти, яку подарував рідкий шоколад всередині. У поєднанні з кавою смакувало ідеально.
Звук відкривання робочих дверей відволік Хьонджіна від трапези і перед його очима постав стрункий хлопець з білявим волоссям та ластовинням на лиці. “Лі Йонбок” написано на його бейджику. Парубок помічає погляд Хвана та сонячно усміхається.
– Добрий день, бажаєте щось замовити? – привітно питає Лі.
Хьонджин ввічливо відмовляється, але врешті не стримується і пирхає від сміху. Нещасний ще не помітив громову хмару у вигляді Синміна позаду себе.
– Ти сліпий? Невже не видно, що в нього вже є замовлення ? – роздратовано запитує останній у здивованого Йонбока. – Ти взагалі слухаєш мене, коли я щось пояснюю?
– Перепрошую, я не помітив цього.
Кім відмахується від його слів та йде до службового приміщення кидаючи зневажливе: “Не зіпсуй тут нічого, доки я пішов за цукром”. Хлопець виглядає трішки сумним, тому Хьонджін вирішує трохи заспокоїти його.
– Не переймайся цим сильно, він ще не звик до тебе та й усе. Але якщо не хочеш зайвий раз випробовувати нерви Синміна на міцність, то варто регулярно прибирати столи від усього.
– Ох, дякую за пораду, – відповідає Лі і трохи невпевнено додає. – Ви мабуть той друг про якого він говорив? Хван Хьонджін?
– Так, і я сюди часто приходитиму, тож можна на “ти”. Ммм… Чи можу я поцікавитися, що це він такого про мене говорив?
– О, казав, що на твоє ім’я робити виключно флет вайт. – знову з усмішкою сказав Лі. – Мене, до речі, можна звати просто Фелікс.
Не встиг Хьонджин і слова промовити, як його перебив голос Синміна:
– Лі, будь ласкавий, притримай ті двері, якщо вже нічим не займаєшся.
Фелікс слухняно зробив те, що його попросили та почав прибирати залишені ним речі.
– Не роби такої кислої пики, а то всіх клієнтів собі полякаєш, – з посмішкою звернувся Хван до товариша.
– Іди в сраку. – відповів йому Кім, але лице розслабив. Хьонджін підморгнув Феліксу у відповідь на його легку усмішку та повернув погляд на друга.
– Злий ти. Ось ображусь і піду звідси.
– Тобі ще фото потрібно обробити, а за Wi-Fi вдома ти так і не заплатив.
Чорт, він зовсім забув про це. Сьогоднішнього авансу мало б вистачити, аби підключити інтернет в квартирі, але ж в нього зламався той клятий бігунець… Якщо він купить нову куртку, то залишиться без грошей на улюблену каву, проте замерзнути і захворіти теж не варіант. Звісно можна було нарешті продати годинник, однак… Однак, що? Він все одно його не носить, а той вже два роки в коробці лежить і припадає пилом. Взагалі, давно потрібно було це зробити, а Хьонджін постійно відкладав цю справу. Значить цим зараз і займеться.
– Синміне, – гукнув Хван. – Можеш мені зайняти грошей?
– Тобі сьогодні не оплатили роботу? – здивовано запитав Кім, поки робив нове замовлення.
– Та ні, клієнти заплатили аванс, але в мене зламався бігунець куртки. То як щодо позики?
Товариш нагородив його довгим і важким поглядом. Він прекрасно знав про маленьку драму Хьонджіна з годинником та регулярно нагадував другу про існування ломбардів у місті.
– Скільки тобі потрібно? – піддавшись проханню, запитав Синмін.
– Тільки на оплату Wi-Fi, – з вдячністю в голосі відповідає хлопець.
– Скину під час перерви. Але тобі варто нарешті позбутись того годинника.
– Я знаю, – стомлено каже Хван, заламуючи руки. – Знаю, але не можу, просто не можу.
– Ти не хочеш, і натомість займаєшся мазохізмом.
Хлопець скривив лице, але не відповів, бо до друга підійшли офіціанти із замовленнями. Чи може тому, що не мав що сказати? Однак, почав спостерігати за роботою Синміна, аби не провалитися у ціпкі руки спогадів. Та незабаром на очі потрапив Фелікс зі своєю білявою чуприною. Хьонджін теж колись пофарбувався у блонд, тільки його волосся було довшим, діставало аж до плечей. Нині він ходить з чорним та коротким, і бува сумними самотніми вечорами думає про ті часи. Але пригадує не зачіску, ні. Скоріш пальці, що тягнули волосся посеред палкої ночі, чи руки, які ніжно масажували голову після важкого дня, або обережно заплітали локони у хвіст, поки Хьонджін був надто зайнятий малюнком аби перейматися цим. Він тоді постійно малював. Не тільки для університету, а й взагалі. Міг зупинитися посеред вулиці, зловивши натхнення та почати нову роботу. Колись ще написав його портрет. Це був, мабуть, один з найкращих малюнків Хвана. Зараз він зрідка брав до рук олівець чи пензлик, все не було настрою і відповідної атмосфери. Та й виходило не так красиво, як раніше. Натомість зайнявся фотографією і навіть орендував студію зі своїм колишнім однокурсником та мав достатню кількість клієнтів, аби не підробляти деінде.
Повернувшись до реальності хлопець дістав ноутбук та почав займатися світлинами. Чим швидше він впорається з цим, тим швидше з пам’яті зітреться цей кошмарний день. Робота не була складною для нього і не мала б займати так багато часу, однак Хьонджін постійно відволікався. Чи то через те, що до Синміна нові клієнти підійшли та й почали голосно говорити, чи то в “саду” гарна мелодія заграла. Могло скластися враження, ніби увесь світ був проти того, щоб хлопець зміг хоч трохи просунутися в занятті. Тільки от в його квартирі справа не йшла краще. Хван все одно знаходив щось “більш цікаве”, попри те, що шум з вулиці був ледве чутний, домашніх тварин він не мав, а стіни були товстими, тож навіть сусідів звинуватити не можна було. Тим не менш, Хьонджін не покидав спроб зробити бодай мінімум із запланованого.
За відчуттями хлопця пройшла ціла вічність перш ніж він завершив відбір усіх фото. Мабуть, таки треба було розбиратися з кожним замовленням окремо, а не змішувати усе це в своїй голові. Та зробленого вже не зміниш, а в рюкзаку десь мають лежати таблетки від головного болю. Якби ще там можна було їх знайти без вивертання усього вмісту на стіл… Ох, цей день не перестає випробовувати його нерви. Розклавши всі свої речі на поверхню, під смішки Синміна та здивовані погляди відвідувачів, Хьонджін виявив ще один сюрприз подарований життям. Він залишив їх у квартирі. Знову.
А може до біса це все… До закриття кафе лишилось близько години, і він здатен почекати надворі, поки друг закриє касу та усе інше. Можна буде піти до Кіма і подивитись разом фільми від Marvel. Завтра в того має бути вихідний, а сам Хьонджін йде на роботу о десятій.
– Гей, Мінні!
– Що тобі ще від мене потрібно?
– Рука і серце, – пирхає Хван. – Не хочеш сьогодні щось подивитися разом? Тобі ж завтра не потрібно на роботу йти, так?
– Та ні, у мене вихідний, – на радість хлопцю, відповідає Синмін. – Але чекай, ми з Лі сьогодні маємо розгрузити привезений товар.
– Багато там роботи?
– Ти як раз встигнеш замерзнути на смерть.
– Може я вам допоможу? Як тоді літом, коли у “сад” привезли новий посуд. – з надією промовив Хван.
– Тебе тоді потрібно буде нормально оформити і оплатити роботу, бо інакше в закритому закладі ти не маєш права перебувати. Та адміністратори вже пішли, тож… – з сумом в голосі сказав товариш.
– От, лайно…
– Коли у тебе буде вільний день? Я візьму вихідний і відпочинимо по-людськи.
Завтра-післязавтра потрібно було доробити попереднє замовлення та трохи обробити нові фото, аби надіслати клієнтам орієнтовну гамму фотоальбомів. В четвер – вихідний, але на п’ятницю записана ще одна фотосесія… А якщо домовитися і перенести її на день раніше, щоб дійсно гарно відлежатися? Набратися сил перед пекельним різдвяним тижнем і заодно забути цей? Келлі та Сонху – його постійна клієнтура, тож навряд чи відмовлять, хіба тільки самі будуть зайняті. В такому разі можна буде їх якось втиснути на наступну неділю. Такий варіант був дійсно хорошим.
– Як щодо п’ятниці? Якщо ти ще не зайнятий на вихідних, то нарешті додивимось те аніме.
– Тоді по-класиці, ти розбираєшся з їжею, а з мене – напої та дах над головою.
– Чудово. Значить зараз я піду, поки ще не проґавив свій автобус.
– Мені на завтра замовляти тобі свіже печиво? – запитав Кім, поки Хьонджін запихав свої речі назад у рюкзак.
Хван пирхнув та кинув виразний погляд на друга.
– Про таке можна було навіть не питати. Здається, що востаннє ти говорив мені щось подібне десь рік тому. Чи ти під враженням від стажування Фелікса пригадав своє власне?
– Та йди вже, занудо.
І Хьонджін врешті поплентався до вхідних дверей, тяжко зітхнув вдягаючи свою куртку та вийшов у той холодний світ, наостанок окинувши “сад” сумним поглядом. Тепла йому можна не чекати аж до того моменту, як повернеться в квартиру. Принаймні за опалення він не забув заплатити.
Поки хлопець дійшов до зупинки та дочекався автобуса, вітер не тільки не вщухнув, а ще й посилився. Це буде диво, якщо в результаті Хван не буде увесь задубілий від бісового морозу. І чому він не народився в Австралії?
Поїздка вийшла не дуже приємною, бо, як виявилося, Хьонджін стомився настільки, що ледве не заснув прямо в дорозі, спершись головою на вікно. Під’їхавши до свого району, сонний, змерзлий та незадоволений хлопець таки дошкандибав до квартири. Далі, відразу ж, прийняв гарячий душ, аби не захворіти. Та, коли вже подумки спочивав у теплому ліжечку, зайшов у спальню і побачив ще один подарунок долі. Незастелене ліжко. Відразу пригадав як зранку, завдяки несподіваному, в таку пору дня, припливу енергії, вирішив змінити постільну білизну. Не те щоб він ніколи не завершував почате, просто сьогодні трохи запізно прокинувся. Вночі йому конче було необхідно послухати альбом Twenty One Pilots, тож здоровий сон було відкладено на кращі часи. За що він зараз і поплатився. Однак, думав Хьонджін поки шукав наволочку та простирадло, якщо карма все ж існує, то якась вона недієва. Який сенс в тому, щоб карати його таким чином? Він же знову пізно ляже спати і не виспиться як нормальна людина.
А сонливість ніяк не допомагала процесу, лиш сповільнювала все. Хван уже з усією можливою в його стані серйозністю розглядав перспективу дати хропака на дивані у вітальні. І байдуже, що той надто малий для Хьонджіна. Ні, ну якщо він знову вдягне підодіяльник навиворіт, то так, мабуть, і буде. В кінці кінців хлопець зручно влігся, поставив будильник на дев’яту та усвідомив, що забув вимкнути настінну лампу. Впродовж однієї з найдовших хвилин в своєму житті він встиг проклясти себе, свою неуважність та пройти усі стадії прийняття ситуації. Врешті піднявся з ліжка і погасив світло. Якби не був таким втомленим і мав зайві гроші, то певне зробив би це з більшою агресією. Нині ж тільки уявив собі цю сцену й на душі стало трохи легше.
Сон прийшов до нього досить швидко, але як виявиться згодом, ранок теж не збирався затримуватися. Останній взагалі разом з бісовою мелодією будильника знагла увірвався до стомленого цим світом парубка.