Work Text:
Кров важкими краплями стікає на землю, на шкіру, на тканину. А можливо це й зовсім не кров — ніхто не знає, що тече в жилах мовчазної чотириокої сутності, включаючи його самого. У нього не було часу задаватися такими безглуздими запитаннями, коли перед ним стояла незакінчена священна місія. Тепер, у нього є весь час у світі. Та думки більше не зарояться у його голові, а руки не піднімуть святу зброю, просякшу залишками незчисленних ворогів, що посміли трапитися на шляху. Поки що.
Його розбита голова лежить на чужих колінах, налиті чорнилом руки знімають його кепку і розгладжують біле волосся. Важка долоня натягує повіки на вцілілі очі, а з вуст ледь чутно виривається чи то смішок, чи то плач. Самотнє, занадто голосне клацання запальнички порушує тишу. Якщо прислухатися, то можна почути, як ліниво жевріє папір і тютюн, як губи роблять тихий вдих, як гаряча сльоза вислизає з-під маски.
М'які крила огортають понівечене тіло, ховаючи його від хворого, схибленого світу, який воно повинне було очистити. Можливо, колись ці крила залопочуть у запеклій битві, у киплячій суміші з ненависті й любові. Проте не зараз. Багато сил піде на те, щоб самотужки спробувати зупинити чуму, що з разу в раз занурює світ у нерухоме біле небуття. Він ще не знає, чи готовий на таке.
Перед ним нерухомо лежить машина, що несе за собою смерть і розруху, неминучий кінець. Та чому кожного разу його серце обливається кров'ю, а очі — гіркими слізьми? Чому кожного разу цю пародію на особу так боляче втрачати? Чому кожного разу він сподівається, що Бетер більше ніколи не прокинеться?
Він співає колискову. Просту, чаруючу, ледь утримуючу монстра в сплячці. Він готовий співати доти, доки він не здасться. Співатиме вічно, якщо потрібно. Якщо більше не буде болі й горя, якщо більше ніколи не побачить дві лискучі пари кривавих очей.
Спи в своїй комі...
Спи в своїй комі...
Спи в своїй комі…