Chapter Text
tw// згадки поранень і холодної зброї
— Клятий, Хан Джісон! — тихо ричить Мінхо, зариваючись пальцями у своє густе темне волосся. Він з силою відтягує жорсткі пасма, щоб зібрати хоч трішки думок у голові, які розбігалися, неначе мурахи.
— О-о-о, ти вже сам з собою розмовляєш, — саркастично тягне Хьонджін, заходячи без стуку.
Він кидає папку з паперами на стіл перед Лі та всідається у крісло навпроти. Дивиться так, неначе змій, що вичікує перед нападом. Але Мінхо начхати на це, відверто кажучи.
— Не твоя справа, — відрізає Хо. — І взагалі, чому ти тут, якщо я просив Лікса принести результати експертизи?
Злість гарячою хвилею підіймається в його душі. Чому Джін ніколи не відчуває настрою? Хіба так важко не сипати тут своїм сарказмом? На те, що він був таким самим, Мінхо вирішив не зважати. Ну подумаєш, от Хван зовсім інша справа.
— Якби ти ПОПРОСИВ, а не гаркав, як скажений, то мій коханий не втискав би мені ці папери ледь не плачучи. Взагалі, Фелікс тебе боїться, і не тільки він, — Джін звинувачуючи тицяє пальцем у бік Лі. — Я розумію, що робота нервова, і всяке таке, але не треба лякати Ліксі, бо тоді я залякаю тебе, ясно?!
О так, за свого хлопця Джін був готовий гори звернути. Вони були доволі милими, і десь глибоко в душі Хо міг це визнати.
— Те, що Фелікс боїться навіть власної тіні, не моя проблема, — закочує очі юнак.
Ну добре, може він трохи перегнув, коли в гніві рикнув до хлопця про ті результати, але про це він подумає завтра. Та все ж, вибачитись пізніше не завадить. Його поганий настрій не має впливати на інших. На всіх, окрім Хьонджіна, звісно.
— Ніхто тобі не винний, хьон. Погане ставлення Чанбіна до тебе, напряму зв'язане з твоїм же невмінням тримати свій довгий язик за зубами. Якби ти тоді по-п'яні не розпатякав йому все своє чорне минуле, то й зараз сидів би вдома, а не бився б над цією безнадійною справою, — фиркає Хван.
І він має рацію у всьому. Бо якби Мінхо тоді б не погодився випити з начальником, то зараз валявся б у відпустці вдома.
— Забули, — відмахується брюнет. — Скажи, що експертиза дала хоч якісь результати, будь ласка, — його тон з різкого змінюється на благальний. Так, Лі потрібна хоч одна зачіпка, щоб розслідування зрушило з мертвої точки.
— На ножі, який був знайдений поруч з тілом жертви, не виявлено жодних слідів, лише кров самого постраждалого. Схоже, той хлопець вирвав ніж з рук свого "вбивці" у якийсь момент і почав тікати, — він кладе результати перед Хо. — А нападник не дурень. Все спланував, щоб його було не так легко знайти. До речі, як думаєш, він ще досі в Кореї?
— Я думаю, що тобі краще забиратися звідси, — шипить Лі, стискаючи руки в кулаки.
Він знову в глухому куті, і це піднімає нові хвилі гніву в його душі. Батьки цього Джісона наполягають на швидкому розслідуванні, але Мінхо не може нічогісінько знайти. Навіть однієї маленької зачіпки немає. Ні, він розуміє їхнє горе, але й старається всіма способами пришвидшити розкриття справи. Йому теж не по-приколу з цим розбиратися.
— Ну чого ти відразу так нервуєш?! Послухай, може жертва сама себе і заатакувала ножем, хм? Хто його знає що робиться у людських головах, — обережно висуває свою теорію Джін, але різко замовкає під поблажливим поглядом Мінхо.
— Цей Хан Джісон, по-твоєму, восьминіг чи сороконіжка? Як нормальна людина може завдати собі 5 ножових поранень у спину?! — парубок тре пальцями скроні, намагаючись хоч трішки приглушити головний біль, а Хьонджін аж ніяк не покращує ситуацію своєю балаканиною. — Часом я думаю, що в поліцію тебе взяли просто за твоє обличчя.
— Якби у відділок відбирали за зовнішністю, то ти б тут не працював, — "співчутливо" всміхається Хван, а Мінхо стримується з останніх сил, щоб не вмастити по цьому привабливому личку. Фелікс цього йому точно не пробачить.
— Ти спеціально виводиш мене з рівноваги? — він впирається важким поглядом в обличчя найкращого друга, який, схоже, вирішив, що безсмертний.
Попри те, що Хьонджін був слідчим, у нього був відсутній інстинкт самозбереження. Бо як інакше пояснити фантастичне вміння цього хлопця влазити у різні неприємності. З яких бідний Мінхо постійно витягував його.
— Так, бо тут немає жодних розваг окрім цієї, — всміхається кутиками губ, а тоді різко стає серйозним. — Послухай, Мінхо, якщо думати логічно, то зловмисник не міг втекти так швидко. Ми знайшли Хан Джісона через кілька годин після нападу. Йому справді дуже пощастило вижити. Але чому ж наші камери різко припинили працювати в той момент, коли на них з'явився Джісон?
— Бо у відділку однозначно є кріт, який працює разом з нападником, — відповідає на його питання Мінхо. — Або ж знову якісь неполадки з системою, яка давно застаріла і потребує заміни, — в ту ж секунду суперечить сам собі, закочуючи очі.
Насправді цей мотлох давно потрібно було замінити, але ніхто не поспішав. Воно й не дивно. Їхній відділок, зрештою, не в центрі Сеула.
— Але вони ж до цього були справними і працювали, як має бути, — твердо стоїть на своєму Хван.
Він вперто не хоче відступатися від своєї теорії. А раптом це зачіпка. Вона, швидше за все, ні до чого не приведе, але азарт в очах кращого друга горить аж занадто відкрито, щоб Мінхо міг залишити все просто так.
— Вони робили через раз! Я сам чув, як Ерік жалівся Сону, що хтось подряпав його машину, а камери знову не працювали, тому він не може знайти того, хто це зробив, — відбиває його атаку старший. — Взагалі я казав про це Чанбіну раніше, і він подав заяву на додатковий бюджет, на який ми чекаємо, — хлопець на хвильку замислюється, — вже майже рік, а техніка і далі не справна. Схоже, ти передивився детективних фільмів, Джінні.
Це був контрудар. Мінхо задоволено відкидається на спинку крісла, а Хьонджін змушений визнати свою поразку. Але лише цього разу. Він підтискає пухкі губи, з докором дивлячись на Лі.
— От ти завжди вмієш зіпсувати геніальні ідеї, — буркоче Хван. — Ти про відеореєстратори подумав?
— Жодної машини перед відділком не було, — розводить руками, збираючи свої папери в одну папку.
Розслідування знову зайшло в глухий кут. А все той Со Чанбін винний! Втиснув йому зі злості цю гиблу справу. І зараз поводиться, як мала дитина, відповідаючи Мінхо лише з робочих питань. Мало того, він навіть слухавку від нього не завжди хоче брати, а минуло вже два тижні.
— Ти раніше здавався мені розумним, але зараз я вже сумніваюся у власних припущеннях, — Джін роздратовано закочує очі. — Мінхо, ти ж маєш розуміти, що нашу жертву не атакували прямо перед відділком, а він прийшов чи приповз сюди вже з ножовими пораненнями. Отже, сам злочин стався десь не тут. Надворі повно камер спостереження за якими можна прослідкувати, яким шляхом рухався хлопець, і хто на нього напав. До нас ведуть лише дві дороги, на яких ти можеш подивитися записи з камер у цю ніч. Я не думаю, що всі вони були не робочими. Так ми хоча б зможемо побачити зловмисника здалеку, — Хван закінчує свою тріаду, задоволений собою і здивованим обличчям Мінхо.
— Блять, Хьонджіне, ти не уявляєш, наскільки ти розумний, — у пориві радісних почуттів Хо цілує кращого друга в лоба, і набирає знайомий номер.
Джін кривиться, неначе з'їв лимона. Він з огидою тре власне чоло, буркочучи щось про те, що Хо слинявий.
— Алло, так, це я, — він серйознішає, коли хтось з іншого боку бере слухавку. — Мені потрібен список усіх ближніх магазинів і торгових центрів. Так, дякую.
— Ти знову дзвонив Синміну? — його брова запитально підіймається вгору.
— Так, він скоро мене прокляне, але все одно допоможе, — всміхається куточками губ.
Так було завжди, відколи вони почали працювати разом. Синмо буркотів, що той невдячний хьон, але все одно шукав для Хо потрібну інформацію в найкоротший термін. За це юнак дуже цінував свого молодшого.
— Не пощастило хлопцю з братом, — кидає співчутливий погляд на Лі, який знову починає злитися.
От все було супер так, ні, Хван знову мусив влізти зі своїми фразочками. Чого він не вміє, так це вчасно тримати язика за зубами. Чи дратує це Мінхо? Не те слово.
— Біля Хан Джісона проставлена охорона? — Лі ігнорує випад найкращого друга і ставить питання, яке гризе його вже протягом тижня.
Хо певен, що все гаразд, але сумніви все одно беруть гору. Хлопцю тільки нещодавно зробили операцію, і він геть слабкий. Тому підібратися до нього не буде надто великою проблемою, якщо поруч немає надійної охорони.
— Хтось точно мав би бути. Він же жертва, врешті-решт. Або ж колеги знову забили на свою роботу і його ніхто не охороняє... — після цих слів в очах Джіна починає мерехтіти вогник тривоги, який передається й Хо.
— Нам треба в лікарню бо якщо нападник ще досі в місті, то він прийде, щоб добити його, — Мінхо зривається з місця, а Хьонджін слідом за ним. Їм потрібно за будь-яку ціну зберегти життя цьому хлопцю.
Дорога до лікарні не зайняла багато часу. Задихані, вони ввірвалися в тихий хол. Дівчина за стійкою реєстрації здригнувся від такої різкої появи, але заїкаючись пояснила, де пацієнт, якого вони шукають. На щастя, нічого не сталося, але й охорони поруч не було.
— Доброго вечора, щось трапилося? — мати Джісона стривожено піднялася зі стільця, дивлячись на двох схвильованих поліціянтів.
— Доброго. Ні, все гаразд. Просто прийшли перевірити, чи все в порядку з Джісоном, — Мінхо намагається говорити спокійно, але все ж розбитий вигляд жінки зачіпає його. Хан їхня єдина дитина, і зараз невідомо, чи він взагалі виживе. Лікарі не дають жодних гарантій.
— У вас не було охорони? — Хьонджін не дозволяє паузі затягнутися.
Він проходить у глиб палати, а Лі рухається за ним. Хлопці присідають на невеличкий диванчик, що був тут. Батьки Джісона заплатили немалі гроші, щоб їхньому сину надали найкращі умови.
— Поліціянти чергували кілька годин, а потім пішли додому зі словами, що нічого не трапиться, — обережно пояснює жінка, опускаючись на своє місце. Вона бере долоню сина в свою.
Мінхо мало не вперше звертає увагу на його обличчя. Красивий. Мабуть, ще красивіший без цих жахливих набряків. Хлопець різко трясе головою. Як?! Як він міг подумати, щось подібне в такій ситуації?! Це напевно втома. Треба відпочити, але спершу зателефонувати до Чанбіна.
— Вибачте за таке жахливе ставлення охорони. Ваш син важливий свідок у цій справі, і...
— Є, якісь хороші новини, пане Лі? — нетерпляче перебиває його жінка.
У її очах горить та сама надія на зміни. Однак Хо не має для неї жодних втішних новин, на жаль. Йому дуже шкода. Несподіване почуття провини душить парубка. Це дивує, бо Лі завжди старався ставитися байдуже до розслідувань.
— Я просуваюся в пошуках, — брехня, у нього немає жодного прогресу. — Не хвилюйтеся, я обіцяю знайти винного, — Мінхо підіймає куточки губ, а пані Хан видихає. — Ось це моя візитка, — він простягає клаптик паперу, — якщо б нова охорона вчинила так само, як попередня, то відразу зателефонуйте мені. А зараз ми залишимо вас, бо вже доволі пізно. Вибачте, що потурбували. Відпочивайте.
— Дякую. І ви не забувайте про відпочинок, бо геть змарніли, — жінка поплескує хлопця по плечі. Її усмішка болісна.
— Як думаєш, Со буде лютували? — хмурить брови Хван. Мінхо ж просто знизує плечима, залишаючи питання друга висіти в повітрі.
Він виходить на двір, залишаючи Джіна під палатою. Палити прямо навпроти лікарні – це, мабуть, не правильно, але Мінхо занадто втомлений, щоб думати про щось таке.
— Зараз дізнаємося, чи розізлишся ти, — затискаючи фільтр між зубами, Лі шукає номер начальника. — Гей, це я! Радий мене почути?
— Якщо ти не по справі, то я звільню тебе до бісової матері, — люб'язно провадить Чанбін. — Робочий час давно закінчено. Тому коротко і по суті.
— Ти віддавав наказ про приставлення охорони до постраждалого в моїй справі? — вся грайливість зникає разом з усмішкою Лі.
Він втомився відчувати провину. Він злиться через халатність власних колег. Він розчарований у собі і в цій справі загалом. Він просто хоче відпочити.
— Так. Ти тільки через це дзвониш? — у тоні Со чути роздратування, яке передається і Мінхо.
— Її немає, — коротко і чітко, як Бін і просив.
— Що?! — він може наяву побачити, як обличчя шефа покривається багряними плямами. — Повтори, що ти щойно сказав!
— Ці пиздюки просто тупо з'їбалися з роботи! А якби нападник повернувся добити жертву?! Тим більше, це лікарня. Ти уявляєш кількість жертв?! — зривається на крик Лі. Хлопець готовий рвати і метати. Як можна бути такими тупими? Нащо взагалі влаштувалися в поліцію, якщо не хочете належно виконувати свої обов'язки?!
— Якого хуя ти на мене кричиш?! Я, блядь, не можу контролювати все! У нього за пів години буде охорона, я за цим прослідкую, — він скидає дзвінок, а Мінхо хочеться скинути себе, бажано з мосту в глибоку річку.
Дивно, як різко вони з найкращих друзів перетворилися мало не на ворогів. А все через довгий язик Лі. Якби ж його після кількох чарок не потягнуло на відвертість, то, можливо, вони б і надалі були в хороших стосунках. Хоч з іншого боку, шило в мішку не сховаєш, як не старайся.
— Ти додому зараз? — якось занадто втомлено питає Хван, коли Мінхо повертається, переказуючи розмову з Со.
— Не проти випити? Завтра субота. Тільки хай нас замінять.
— Так, тільки Ліксу скажу, що пізно повернуся, — погоджується Джін.
І все ж Лі Мінхо ніколи не вчився на власних помилках.