Work Text:
«Усе, чого я хочу тепер, це повернути свого партнера».
Слова страшні, коли вони мовчать. Ще більш страшні, як ріжуть по живому, бо Віктор не має реагувати на ці слова, не має прокручувати їх раз за разом, намагатись зрозуміти. А раптом? Можливо?
– Чому ти продовжуєш? Після всього, що я зробив?
Віктор дійсно не знає, і зрозуміти не може, як після зламу стількох людей, усесвіту і його порядку, як Джейс може продовжувати намагатись? Хіба не зробив достатньо? Хіба не викликав у нього огиду, бажання знищити остаточно?
– Бо я обіцяв тобі.
Це майже викликає посмішку, бо у цьому був весь Джейс Таліс. У дотриманні обіцянки, що дали не вони, а зовсім інші люди, науковці, сповнені надій і мрій, двоє, що намагались закінчити своє життя, і двоє, що витягували одне одного з кінця. То вже були не вони - чи це вони ще ними не стали?
І коли обійми Джейса показали йому ідеальний кінець його мети, існування без страждання, повне усього, що він бажав – Віктор відчуває тільки пустку. Пустка схожа на ту, що дрейфувала навколо них, що дрейфувала б у житті, що він хотів створити. То було не життя, радше його відсутність.
– Крізь усі часи, у всіх можливих варіантах… Тільки ти покажеш мені це.
Коли Віктор - інший, старший - каже це Джейсу, в грудях не стає повітря. Чи грудей не стає на те, щоб вдихнути, бо паніка стискає, вичавлюючи з нього назовні всі ті почуття, що він так довго заколисував під гудіння магії. Всі ті погляди, все миготіння у тіні його світла, його тепла, золота його очей. Джейс знав усе – той Віктор йому все показав. Цей Віктор Джейса відштовхує, коли намагається вдихнути невагомість. Віктор не може дихати від суму і сорому, бо ці його почуття невисловлені – такими залишитись мали. Але Джейс – побачив їх у чужих словах і у погляді, він все зрозумів, і це Віктора знищувало гірше за той постріл у груди. Останнє він прийняв майже з вдячністю. Але думку про те, що Джейс знає – прийняти не міг, боявся її, уникав. Джейс побачив – побачив, як колись відкрив для себе почуття молодшої Медарди, яка їх не боялась. Джейсу було правильно її любити – вона сильна, гарна, підходила йому. Віктор же боявся себе, і того, що тягнув би Джейса на дно. Глибше за підземне місто, глибше за ті розколини, де він знайшов своїх послідовників, глибше за саму магію. Джейсу потрібно було світло, в якому він міг грітись. Віктор боявся, що сам він був лиш хворим мороком – він не зміг би дати йому тепла.
Тому паніка в горлі стискає, бо він давно відмовився від цього невзаємно-болючого відчуття. Казав собі, що відмовився, навіть коли продовжував носити на собі ковдру Джейса, що тримала його дотики, його тепло. Казав собі, навіть коли з рук не випускав ту шестірню, перше, чого торкнувся їхній гекзтек. І зараз скаже, так близько до кінця, бо не змушуватиме Джейса страждати. Ні за нього, ні за світ, який Віктор хотів створити-зламати. Джейсу не треба нести ці відчуття, як ярмо на шиї.
Це уділ Віктора. За все, що він накоїв
– Ти маєш піти, Джейсе.
Не обертатись на нього, закінчити справу – він це зможе заради Таліса, щоб той залишився у світлі. Зрештою, він завжди хотів врятувати цілий світ.
«Усе, чого я хочу тепер, це повернути свого партнера».
Болить, але і тішить – він перед кінцем почув, як Джейс знову його кличе так. Тому те, що буде далі – його не лякає. Ці слова він триматиме біля серця, там, де ховав усі спогади із золотим відблиском чужих очей. Він готовий до самотнього кінця - так це і мало бути.
Тому не очікує руки Джейса на плечі – навіть у невагомості важкої, теплої, як на його спині колись давно. Не очікує бачити очі його, без огиди й страху, тільки спільний біль і розуміння. Прийняття. Взаємне?
В нього вираз обличчя заплутаний - Віктор завжди любив такі загадки, але зараз розплутувати було боляче, усе зав’язано на стількох невимовлених словах, що в моменті Віктору стає до крику сумно, бо в них не буде часу їх сказати. Джейс теж знає це, видихає невагомість ледь втомлено, і із зап'ястка свого забирає ту руну, що змінила–почала усе. Передає її в долоню Віктора, повторюючи самого Віктора: той так само віддавав йому браслета, коли зупинив на краю. Невдалий стрибок вниз, думав Джейс. Я не можу уявити, що було б, якби він стрибнув, думав Віктор.
Вони повторювали одне одного, знову і знову. Це не кінець, не початок, це коло, в якому вони разом беззаперечно удвох.
Руки Джейса неможливо теплі – неможливо дійсно, відчуттів тут у невагомості нема, і холод був зник, а тепло залишилось – його тепло. Тож Джейс каже просто, дивлячись йому в очі, відкритий до його погляду, оголений до почуттів:
– Ми закінчимо це разом.
Віктор вірить йому – як завжди вірив. Але сила у руці страшна, нестабільна, не схожа на помірну хаотичність магії, якою він володів – вона змушує дрижати, брижами по тілу пускає свою волю. Він не був певен, що втримає. А тоді стає тепло - рука в руках Джейса, розділений біль, навколо невагома важкість, що стискає їх в кулаках. Магія відштовхує Джейса геть, а він знову стає ближче, торкається блідих рук, і відчуття того, що Джейс повертається раз за разом, не залишає, дивиться на нього – це давало Вікторові надію більшу за увесь його майже створений світ. Так мало бути, напевно, визначено ще з самого кінця. Бо Джейс дивиться на нього з золотом в погляді, тримає його руку, стримує магію разом з ним, і дивитись на нього – спокійно. Торкатись його - спокійно.
Джейс торкається його шиї майже ніжно, притягує його до себе, чолом до чола, і Віктора це знищує і створює, сотню раз за одну мить усередині самої магії. Джейс теплий, Віктор раз за разом відмічає, бо забув усі ці відчуття. Який же Джейс теплий увесь цей час був, і Віктор навіть не усвідомлював, як тягнувся до тепла його шкіри. На мить вони повертаються у час, коли найбільшою проблемою було вигадати гідну відмазку за швендяння Академією вночі. Коли форма на ньому, ще здоровому, не звисала, коли Джейс ще не був зламаним, як він. Коли ще почуття не були ярмом, коли ще не було світла і тіні, коли вони ще мали однакову ціль – прямо як зараз.
На мить стає дуже добре – Вікторові легше дихати, і болю, і паніки більше нема.
На мить все стає, як і хотілося їм – магія навколо, Джейс повернув собі партнера.
На мить, у якій вони завмерли наче навічно, Віктор знає, що Джейс його не відштовхне.
На мить Віктор відчуває, що зараз оце – цінує понад усе.
На мить він думає про все, що хотів і розуміє, що досяг всього.
На мить - а потім замість них лише тихе
спільне
ніщо.