Chapter Text
Атмосферу Аридора, на якому вони опинилися, складно було назвати дружньою до людей. Планета завжди була повернута до свого світла однією стороною, через що температура на освітленому боці була непомірно високою для будь-якого розумного життя, і, крім того, практично все навкруги було покрито піском, тільки десь далеко за горизонтом виднілися верхівки гір — хоча є велика ймовірність, що вони теж були піщаними. Сонхва не збреше, якщо скаже, як складно пересуватися по поверхні цього світу, але навіть в такі моменти він намагався знайти плюси.
Наприклад, йому насправді подобається мандрувати космосом та опинятися на нових місцях, дізнаватися більше про життя у цілому всесвіті. Зазвичай він ще вивчає більше інформації про планету, на якій в них планувалася місія, бо йому справді подобалося читати енциклопедії, хай то буде для дорослих чи дітей, де розповідалися особливості кожної істоти на поверхнях тисяч об'єктів цієї галактики. Але на цей раз в нього не вистачило часу на ознайомлення — місія застала його зненацька, і вивчати екосистему прийшлося вже безпосередньо на космічному кораблі, прямо під час польоту.
Однак Сонхва встиг дізнатися, що на межі цих двох світів знаходилася зона, де температурний баланс ставав дивовижно комфортним. Саме тут зароджувалося життя — дивні істоти, яких жодна експедиція не змогла до кінця зрозуміти. Вони мешкали в умовах постійних перепадів між світлом і тінню, здавалося, що сам їхній вигляд змінювався під впливом цих контрастів. Їхні витягнуті тіла і мерехтливі очі, відбиваючи як денне світло, так і місячні тіні, робили їх невловними та майже фантомними для людського ока. Вивчати їх, та навіть розглядати фотографії, було дуже цікавою справою — Сонхва навіть запам’ятав, що тут є квітка, яка слугувала їхньою основною їжею.
Щодо людських поселень, то колоністи змушені були вдаватися до радикальних рішень. На поверхні Аридора не можна було побудувати нічого стійкого. Тому ще раніше намагалися зводити комплекси під землею, але коли зрозуміли, що проєкт був занадто дорогим, “підземне місто” було просто закинутим, а планета залишилася домівкою тільки для дивних створінь, які проживали на ній ледь не з формування.
Сонхва давно звик до того, що в очах інших членів команди він здається дивакуватим. Що може бути привабливого в тому, щоб проводити кілька днів на тісному кораблі, лише для того, щоб потім блукати невідомою планетою, де смерть може підстерігати за кожним куточком? Йому було важко відповісти на це питання навіть собі. Можливо, в минулому житті, ще до того, як стати важливою частиною Імперії, він був космічним мандрівником, досліджував далекі планети та знав назву кожної зірки. Можливо, саме тому його так ваблять пригоди.
Заглибившись у власні думки, Сонхва не помітив, як трохи відстав від групи, і не одразу почув серйозний голос капітана у навушнику. Злити його було вкрай небезпечно, тож він доклав усіх зусиль, щоб наздогнати інших сімох членів команди.
Ще кілька тижнів тому на цій планеті було зафіксовано дивний сигнал, який не міг виходити від безлюдного місця, а згодом розвідники виявили, що місцевість була далеко не такою порожньою, як уявлялося на перший погляд. Десь у глибинах пісків, під поверхнею, ховалася ціла база повстанців, які називали себе “Дітьми Астреї” . Їхні наміри не можливо було зрозуміти, як і до чого вони прагнуть, тому Сонхва, як й інші, бачив у них лише загрозу для існування, особливо зараз, після довгої й виснажливої війни з ксеріонцями, коли людство і без того знаходилося на межі бідності, на багатьох планетах-колоніях не вистачало їжі та питної води, а наслідки бойових дій відчутні навіть через дві сотні років. То навіщо повстанці намагаються порушити спокій, до якого так прагнуло людство?
Нарешті група зупинилася, і Сонхва зміг їх наздогнати. Лідер, Олівер, стояв із планшетом у руках, уважно аналізуючи дані про поверхню планети, через товсту маску з міцним темним склом було неможливо розгледіти його емоції, тому всі інші могли лише здогадуватися: чи капітан сердитий через щось, чи просто зосереджений на вивченні інформації.
— Ще довго? — запитав Габріель, один із членів групи. Сонхва спілкувався з ним найменше і знав про нього лише кілька речей: Габріель завжди носив із собою важку зброю та мав слабкість до маленької іграшкової свинки, яка сильно дратувала капітана — її яскравий вигляд занадто вирізнявся на тлі чорної броні. А ще він легко дратувався.
В цей момент капітан підняв руку, подаючи знак замовкнути, на що всі відреагували миттєво. Через кілька хвилин, коли ноги Сонхва вже загрузли в пісок по щиколотки, Олівер вказав на виступ, який, на перший погляд, здавався звичайною піщаною грудою. Ліам, відповідальний за вибухівку, кинув щось у той бік, і через кілька секунд вибух розніс пісок, відкривши прихований люк.
По черзі вони спустилися вниз. База виглядала досить просто, ніби кожну частину інтер’єру збирали з різних куточків галактики. Така сумбурна “різноманітність” лише підтверджувала підозри: ніхто не фінансував “Дітей Астреї”, це була звичайна група фанатиків, які вирішили зіграти в політику, марно сподіваючись на зміни. Старі столи та стільці, зламані полиці з купами білих аркушів, розкидані на підлозі порвані листи, сліди від пострілів на стінах — усе це виглядало огидно, жодної з поверхонь не хотілося торкатися навіть у товстих рукавицях. На щастя, основну роботу, а саме пошук повстанців, взяли на себе інші члени команди, бо хоча база виглядала покинутою, ймовірність того, що хтось іще залишився, була доволі великою.
Вони розійшлися, і лише Сонхва залишився стояти посеред великого холу, розгублений. Йому здалося, що всі навколо з самого початку знали, що робити, тоді як він безцільно блукав, оглядаючи приміщення. Його погляд зупинився на дверях, які спочатку здавалися закритими, але, наблизившись, Сонхва помітив, що вони були частково відчинені й вели в невелику кімнату. Сама кімната, як і решта бази, не мала нічого особливого: тут стояв один неробочий комп’ютер, на стіні висів великий екран, а на порожніх полицях лежало кілька книжок мовою, яку він не розумів. Але чомусь його рука непомітно потягнулася до однієї з книг, наче щось невидиме тягнуло його до цього предмета.
Сонхва пильно вдивлявся в обкладинку першої книги, його очі ковзали по фігурі чотирьох крилатих коней, що ніби виривалися з малюнка, мчачи вперед. Чоловік у колісниці тримав поводдя з рішучістю, яка надавала образу міфологічності. Він був впевнений, цей малюнок мав якесь глибше значення, але анотація на звороті залишалася для нього загадкою — чужі символи, незнайомі літери, які не можна було прочитати, сплелися у суцільну нерозбірливу картину. Розчарування легенько стиснуло його грудну клітку. Відкривши книгу, він побачив сторінки, заповнені тим же самим нерозбірливим текстом. Сонхва знову відчув легкий сум і навіть злість — чи це просто збірка філософських роздумів, чи це дійсно щось важливе, що йому потрібно?
Взявши наступну книгу, абсолютно чорну, без жодних надписів чи орнаментів, він спробував знову. Проте й цього разу результат був тим самим — незнайомі символи, які й досі залишали його загадуватися над питанням.
Третя книга одразу викликала більше цікавості. Її яскраво-зелена обкладинка з терезами в центрі немов натякала на те, що всередині може бути щось важливе. Невеликий напис англійською “Правосуддя” уже говорив про певний напрямок. Сонхва відкрив першу сторінку, і його здивуванню не було меж: перше, що він побачив — це рядок, написаний від руки. Літери були рівними, але з деякою недбалістю, як це буває, коли пишуть поспіхом.
“Справедливість на наших плечах. Альянс Астреон”.
Це було дивно. Єдине що приходило в голову, це тільки те, що “Діти Астреї” мали іншу назву, більш офіційну.
Альянс Астреон.
Він перегорнув сторінку, і на ній теж був напис.
“Моєму другові, Кіму”.
Питань ставало все більше. Судячи з тиші, що панувала в приміщеннях бази повстанців, нікого ще не було знайдено, і Сонхва мав можливість уважніше вивчити книгу. Він перегорнув наступну сторінку, пробіг поглядом кілька абзаців та помітив деякі примітки олівцем, але вони не мали жодного сенсу для нього. Книга розповідала про правосуддя стародавніх людей, їхні релігії та які саме надприродні істоти відповідали за справедливість в їхньому світобаченні. Але, попри це, картина залишалася неясною. Він вже був готовий покласти книгу назад, але раптово з неї випав невеликий листок, і Сонхва нахилився, щоб його підняти. Цей листок був складений удвоє і трохи порваний, ніби той, хто його сховав у книгу, дуже поспішав це зробити. Розгорнувши його, Сонхва одразу звернув погляд на фотографію — на ній був зображений молодий чоловік, він дивився в камеру без будь-яких емоцій, очі його були темними, а волосся яскраво блакитним. Ім’я та прізвище замальовані чорнилом, як і дата народження цього хлопця. Більше інформації не було.
Але найгірше в цій ситуації було тільки те, що Сонхва знав хто зображений на цій фотографії.
Декілька років тому їм була доручена надзвичайно важлива і небезпечна місія — знешкодити групу осіб, які викрали надсекретну інформацію з невеликих архівів і планували оприлюднити її для всіх. Ніхто не міг припуститися помилки на цій операції, адже на кону була безпека всієї Імперії. Серед тих, кого потрібно було усунути, був хлопець із синім волоссям. Сонхва погано пам’ятав його ім’я — можливо, його й не згадували в наказах, вважаючи, що одного лише фото вистачить. Його риси були молоді, майже дитячі, але саме це контрастувало з тим, що він представляв — загрозу. Сонхва не був новачком у таких справах. Команда, до якої він належав, мала чітку і просту місію: працювати в тіні, знешкоджувати загрози без зайвих запитань. Вони діють по наказах Імператриці та регента. Їх обличчя, імена, існування — усе це було строго засекречено. Але тоді, стоячи наодинці зі своєю ціллю, у похмурій кімнаті, де стіни тиснули на них, а ледь помітне миготіння лампи розсіяло приглушене світло, щось змінилося в ньому. Його пістолет був готовий, палець вже на курку, залишалося тільки виконати наказ. Один постріл — і чергова загроза зникне.
Проте щось спинило його. Він не міг пояснити чому, але в ту мить, коли його очі зустріли погляд хлопця, який стиснувся в кутку кімнати, жах від розуміння неминучого буквально палахкотів у його зіницях. Сонхва відчув вагання, незвичне йому, ніби невидима сила зупинила його руку.
В той момент, коли він міг натиснути на спусковий гачок, він зробив немислиме — опустив зброю. Пістолет з тихим металевим стуком упав на підлогу, а сам Сонхва стояв перед своєю ціллю, мовчки дивлячись на хлопця. Його погляд тоді був сповнений сум'яття, якого він раніше не відчував. Він не міг вбити його. Хлопець зі синім волоссям, схожий на загнаного звіра, був готовий померти, але натомість отримав несподіваний дар — життя.
Це рішення було небезпечним, навіть дурним. Сонхва знав, що хлопець володіє секретною інформацією, і тепер, щобільше, він знав, як виглядає один з членів Хранителів Зір. Одного разу викривши своє обличчя, ти втрачав свій захист, своє прикриття. Це була груба помилка, але в той момент це здавалося єдиним правильним рішенням. Він пам’ятав, як стояв посеред кімнати, відчуваючи важкість повітря і гул напруги, що нависав над ним.
Пізніше Сонхва збрехав вищому керівництву, що зі зрадником покінчено.
Повертаючись до реального світу, Сонхва швидко заховав фотографію в одну з кишень своєї броні й відірвав останню сторінку книги, на якій також були написи. Тексту на ній було більше, ніж на попередніх сторінках — це було ціле послання, написане від руки. В основному воно містило розповідь про так звану “грецьку міфологію”, враження від прочитаного та рекомендації. Але найбільше уваги привернуло закінчення.
“Бажаю приємного читання, Хонджуне. Обов’язково поділися своїми враженнями! Твій близький друг — Джефф”.
За стилем таке послання було дуже схоже на те, якими раніше обмінювалися стародавні люди, і Сонхва дивувало, що хтось в їх технологічному столітті практикував таке. Стало цікаво — чи пов’язане хоч одне ім’я з цієї книги з тим синьоволосим хлопцем.
З роздумів його витяг різкий удар об металеву поверхню.
— Пак Сонхва, чого застиг? — крикнула жінка, і Сонхва повернувся. Тон Акіри як завжди був не дуже дружнім до нього. — Кеп звав нас всіх в головний зал, ти що, не чув?
— Вибачте, — Сонхва залишив книгу на полиці та попрямував за жінкою. Він подивився на значок звукового каналу та помітив, що він був заблокований, і через це йому не було чутно слів капітана.
Він різко затряс головою, намагаючись позбутися цих думок. Це була найгірша річ, про яку можна було думати в цей момент. Він не міг дозволити, щоб цей хлопець займав хоч якесь місце в його свідомості — це могло стати згубним. Тому він поспішив в зал, де вже знаходилися інші, і з якого лунав голос.
Там, капітан продовжував свою промову, здавалося, з кожною хвилиною стаючи все більш роздратованим через відсутність хоч якогось сліду повстанців. Олівер був на межі зриву, і це стало очевидним, коли він раптово вдарив долонею по столу, сповнений явного розчарування або навіть гніву. Усі присутні здригнулися, але Сонхва залишався байдужим, навіть це не змогло змусити його сконцентруватися на сказаному.
Лише коли той завершив свою емоційну тираду, команді нарешті дозволили залишити зал і повернутися на корабель. Нарешті, він відчув легке полегшення — принаймні, тепер він міг відволіктися від своїх думок. Проте тінь синьоволосого хлопця все ще тяжіла над ним, і його образ, який так різко згадався через декілька років після зустрічі з ним, не давав спокою. Чому?
Політ в цей раз пройшов швидко. Їхній маєток в горах зустрів як завжди — похмуро, погода тут не змінювалася практично ніколи, і навіть в літні часи тут міг лежати сніг, а якщо не пощастить, йшов холодний дощ. Сонхва відчував втому, коли зайшов до кімнати, стаючи поряд з іншими. Нарешті він міг зняти шолом, що ніби став частиною його шкіри. Його було відкинуто на стіл поруч, і чоловік відчув це — як прохолодне повітря бази обволікає його обличчя. Решта теж займалися своїми костюмами, але атмосфера була важкою. Невдала місія залишила по собі гіркоту, і всі боялися сказати хоч одне слово, щоб не розізлити капітана ще більше, а той, своєю чергою, першим переодягнувся і вилетів з приміщення.
Після зняття останньої деталі він відчув, як тіло стало легшим, але разом із вагою броні пішло й відчуття захищеності. Тепер він стояв ніби оголений поруч з іншими — такими ж змученими, мовчазними, довге чорне волосся прилипло до його лиця, але він ніби цього не помічав. Сонхва подивився по сторонах, і поки інші розмовляли між собою, він переклав той самий лист собі в кишеню штанів та прилаштував броню там, де вона повинна стояти.
— Сонхва? — раптово пролунав голос з лівого боку, і чоловік миттєво розвернувся. Поряд стояла Юн Ара, наймолодша серед них.
— Так, Юнні? — він називав її ласкаво — сама дівчина просила про це. Здається, він їй подобався, але на жаль, Сонхва не відчував того ж самого. Крім того, любовний зв'язок був заборонений, і обидвоє знали про це.
— Все гаразд? Ти виглядаєш засмученим.
— Так, — він намагався натягнути усмішку, — складний день.
— Це точно, — вона подивилася вниз, відводячи свій погляд. — Здається, в нас будуть проблеми. Капітан злий, а Сухван буде ще гіршим…
— Не хвилюйся, — відрізав він, — хіба ми могли знати, що там нікого немає?
Ара не відповіла, натомість кивнула та пішла з кімнати, залишаючи його врешті решт наодинці. Тільки зараз Сонхва побачив, що всі інші теж встигли піти.
Через декілька хвилин теж наважився покинути кімнату. Чоловік пройшов через коридори бази, що були залиті тьмяним світлом, а його кроки віддавалися відлунням, яке віддзеркалювалося від металевих стін, повертаючи звук і підкреслюючи порожнечу навколо. Нарешті він зміг досягнути своєї кімнати — невеликого приміщення, яке зазвичай здавалося затишним, але сьогодні більше нагадувало тюремну камеру. Все що він робив здавалося лиш автоматизмом, таким напрацьованим за всі ці роки. Він розстібнув та кинув свій комбінезон на ліжко і направився до ванної кімнати. Дзеркало, розміщене над умивальником, показувало його втомлене зображення. Сонхва відкрутив кран, і холодна вода бризнула на його долоні, освіжаючи втомлене обличчя, краплі стікали по щоках, через що з'явилося відчуття короткочасної прохолоди, такої приємної.
Піднявши погляд, він знову зустрівся очима зі своїм відображенням. Волосся, занадто довге і неслухняне, падало на лоба, практично закриваючи його темні, змучені очі. Він подумав, що давно треба було його підстригти, але завжди знаходилося щось важливіше — місії, тренування, постійна готовність. Тепер же воно тільки підкреслювало його виснаження. Крім того, він помітив невеликі білі прядки, яких, здається, раніше не було, і по тілу пройшло тремтіння. Він не повинен старіти швидко, але чомусь, час від часу, Сонхва помічав біле волосся на своїй голові, яке згодом намагався як можна скоріше обрізати.
Темні кола під очима видавали безсонні ночі й нескінченні години напруги, вони ніби були свідками того, що він пройшов, і нагадуванням про те, скільки ще доведеться пройти попереду. Сонхва намагався вдивитися глибше у своє відображення, сподіваючись побачити ту частину себе, що була ще декількома роками назад — до їх перших серйозних битв, поразок і постійного відчуття невдачі. Але тепер це зображення було віддзеркаленням зовсім іншої людини — змученого чоловіка, який забув, коли востаннє відчував себе просто людиною.
Бо він і не був більше як всі. Він — надія всесвіту, на його плечах лежить безпека кожної живої істоти. І якщо на самому початку шляху це відчувалося як привід для гордості, то зараз не більше ніж нагадування, про невідворотний процес. Він знову бризнув холодною водою на обличчя, ніби намагаючись змити ці думки разом зі втомою. Але коли поглянув у дзеркало ще раз, зрозумів, що відпочинок — це те, що йому потрібно найбільше. І, можливо, йому нарешті потрібно знайти час підстригти це чортове волосся.
Витираючи обличчя рушником, він кинув останній погляд у дзеркало, ніби намагаючись примиритися з тим, що побачив, а потім повільно пішов до ліжка. Простирадло було свіжим, м’яким і прохолодним, ніби чекало на нього, готове прийняти у свої обійми. Він опустився на ліжко, і здавалося, що з кожним дотиком тканини до його шкіри, напруга й втома починали залишати тіло. Лежачи на спині, Сонхва відчував, як його свідомість поступово розчиняється в тиші кімнати. Повільно, майже непомітно для самого себе, його думки почали розсіюватися, поступаючись сну.
Очі він відкриває тільки через декілька годин. Перше, що одразу кидається до уваги — все навколо абсолютно незнайоме для нього. Щобільше, приміщення, в якому він знаходиться, виглядає нереальним, через що по тілу проходить відчуття тривожності, серце починає битися частіше, а дихання збивається. Під ним знаходиться холодна металева підлога, повітря здавалося таким тяжким, а сама кімната нагадувала склад якогось космічного корабля.
Без броні на собі в цьому місці він почувається ніби голим, намагаючись якомога швидше прийти в себе. Для своєї безпеки, він хватає металевий прут, який лежав недалеко від нього, та змушує себе піднятися, міцно тримаючи в долоні єдиний захист. Обережно, він тримає шлях в сторону виходу. Кроки поступово ставали впевненішими, але його нервування не спадало, Сонхва продовжував йти коридором, прислуховуючись до кожного звуку, який відлунювався від металевих стін корабля. Все більше і більше йому здавалося, що все навкруги — пастка, нескінченний лабіринт, в який він був загнаний за свої вчинки.
Нарешті на його шляху зустрілися перші двері, які, здавалися, і були виходом з цього безумства. Сонхва зупинився перед ними, намагаючись вирішити, що робити далі, але перш ніж він встиг прийняти рішення, двері різко відчинилися, і яскраве світло залило коридор, засліплюючи його на мить. Тільки через хвилину він зміг повністю адаптуватися та побачив двох людей в кімнаті, яка була за цими дверима.
Тільки від побаченого по його тілу пройшлася ще одна хвиля тривоги.
Посеред холу він побачив самого себе, а поряд на підлозі лежав той самий синьоволосий хлопець, весь поранений та заплаканий. Сонхва хотів одразу кинутися і стати між ними, але щось втримало його на місці, і він не зміг зробити навіть одного кроку. Молодий він тримав пістолет, направлений на хлопця, який, здається, вже встиг прийняти свою долю. Він знав цю мить, знав її до найменших деталей. Це був той момент, коли його пальці мали натиснути на спусковий гачок, коли все в ньому кричало, що треба стріляти, але щось зупинило його — щось в середині нього, незрозуміле, але дуже реальне. Тоді він не зміг вбити цього хлопця, і не був в змозі пояснити чому. А зараз, спостерігаючи за собою, він відчував, що переживає ці почуття знову — тривогу, невпевненість, боротьбу з самим собою. Сонхва бачив, як інший “він” стискає пістолет так сильно, що кісточки побіліли. Він бачив, як його молодший “я” дивився на хлопця — не як на ворога, а як на людину, що близька до його серця, хоча він гадки не мав, ким саме був цей юнак.
Тепер, стоячи тут, спостерігаючи за тим, що сталося, він відчував, як все те минуле тягне його назад, змушуючи ще раз пережити цей момент вагання. Він хотів кричати, сказати щось своєму молодшому “я”, попередити, допомогти вирішити цей внутрішній конфлікт, але голос не йшов. Його тіло залишалося паралізованим, змушуючи лише дивитися, як інший він повільно опускає пістолет, дозволяючи хлопцеві жити. І в ту мить, коли пістолет остаточно впав донизу, сцена розчинилася в темряві, залишивши його сам на сам зі своїми думками й незакінченими питаннями.
— Це було дивно, чи не так? — роздався голос поряд.
Сонхва одразу повернув голову та знову перед собою побачив цього синьоволосого хлопця. Тільки на цей раз, він вже не був поранений, а вираз його лиця був нейтральним. Він також спостерігав за сценкою перед собою.
— Що? — нарешті він зміг видати хоч щось.
— Не намагайся зрозуміти, це все сон, — хлопець подивився на нього і їхні погляди зустрілися.
І справді, це був він, ті ж очі, губи, ніс, і такий вже знайомий колір волосся. Він стояв поруч, як примара.
— Хто ти? — в голосі Сонхва відчувалася невпевненість, можливо слабкість, він ледве міг говорити.
— Ти знаєш моє ім'я.
Ці слова проникли в його свідомість, змусивши на мить затримати подих. Сонхва намагався згадати, шукаючи в пам'яті ім'я, важливе ім'я , але тепер воно наче сховалося у густих тінях його спогадів. Здавалося, що ім'я було на межі свідомості, на самому краю язика, але він не міг одразу його вимовити.
Але ось воно.
Як проблиск світла в темряві, ім'я з’явилося в його думках. Це було те саме ім'я, яке він зустрів сьогодні.
— Хонджун, — на видиху сказав Сонхва.
Хлопець посміхнувся, відводячи погляд.
— Ти правий, — вимовив він так само спокійно, як і до цього.
Раптом усе змінилося. Тривожний спокій сну почав тріщати, розлітатися шматками, і з темряви почав прорізатися світ, а його свідомість повільно поверталася до реальності. Він відчув, як серце в грудях б’ється швидше, повертаючи його до справжнього життя. Очі важко розплющилися, пропускаючи лише слабкі проблиски світла. Дихання було частим і нерівним, і він намагався вирівняти його, відчуваючи, як важка втома залишає тіло.
Світло заливало кімнату м’якими відтінками ранку — годинник показує приблизно п’яту. Його тіло лежало на ліжку, але розум ще не повністю вийшов із того неспокійного сну, де кожна деталь здавалася такою реальною, особливо… Хонджун. Сам Сонхва ніяк не міг зрозуміти, чому саме цей хлопець викликає в нього таку реакцію. За свої роки життя він бував у багатьох битвах, подолав не одного ворога, але ніколи не відчував такого страху ні перед ким.
Погляд ковзнув по стелі, поки думки повільно склалися докупи. Сон був таким живим, що ще мить він відчував присутність того синьоволосого хлопця десь поруч. Але коли він перевів очі на порожню кімнату, то зрозумів, що це було лише частиною звичайного марева, хоч і реалістичного.
Він важко зітхнув, відчуваючи, як тіло нарешті підкорюється звичайним ритмам ранку. Та тривога, що нависала над ним уві сні, повільно розсіювалася, але залишала після себе відчуття невідомої загрози. Чи було це збігом? Сонхва потер очі, намагаючись остаточно прийти в себе, аж тут раптово роздався стукіт. Він підняв свою голову та помітив, як у дверному отворі з’явилася фігура — це була Ара. Вона заглянула в кімнату, ніби збиралася розбудити його після того, як він довго не виходив, але коли її погляд ковзнув по його оголеному торсу, дівчина різко зупинилася.
Її, здавалось, впевнені рухи миттєво сповільнилися, а на обличчі з'явилося легке збентеження. Дівчина завмерла на кілька секунд, не знаючи, куди подіти очі, а Сонхва краєм ока помітив, як вона невпевнено відступила, ніби не хотіла порушувати його простір.
— Юнні? Щось трапилося? — в його голосі досі відчувалася ця сонливість.
— Сподіваюсь, ти знаєш, що через десять хвилин у нас зустріч в головному залі… — пробурмотіла вона. Зустріч? О п’ятій ранку? Хтось занадто сильно хоче не дати відпочинку нікому з них.
Зрозумівши, що їй варто піти, вона швидко зникла за дверима, а Сонхва залишився сам у тиші, намагаючись зібратися з думками після пережитого сну. Врешті-решт, він розумів що часу в нього залишилися не багато, а запізнюватися на ранкову зустріч з іншими означало злити капітана, тому він швидко знайшов чисті речі, одягнув їх на себе та покинув кімнату.
Втома все ще відчувалася важким вантажем на його плечах, навіть коли він увійшов до залу для зборів. Його рухи були механічними, автоматичними, як у робота, що діє за запрограмованими командами. Здається, все навколо нього відбувалося крізь пелену — голоси, звуки, навіть присутність інших членів команди злилися в однорідний фон, майже позбавлений сенсу. Він сів на своє місце, спираючись ліктями на коліна, і втупився в підлогу. Слова, що лунали в залі, доносилися до нього, але вони не зачіпали свідомості, ковзаючи повз, не залишаючи жодного сліду.
Його увага була настільки розсіяна, що він навіть не одразу помітив, як Ара підійшла до нього, і лише коли вона простягнула йому чашку з гарячою кавою, Сонхва повільно підняв голову, зустрівши її погляд. У очах дівчини промайнула тінь співчуття, навіть розуміння, але він швидко відвернувся, приймаючи каву з ледь помітним кивком. Теплий аромат напою на мить повернув його до реальності. Він зробив невеликий ковток, відчуваючи, як гаряча рідина розливається по горлу, трохи підбадьорюючи, але не знімаючи загальної втоми. Потім, він тихо подякував, і вона, без зайвих слів, повернулася на своє місце. Сонхва відчув, що хоч він і знаходиться тут фізично, але його думки були далеко, у тому тривожному сні, що не відпускав його навіть зараз. Образ Хонджуна, синьоволосого хлопця, залишався перед його очима.
Двері залу відчинилися з тихим шипінням, і в кімнату увійшов чоловік, чия присутність одразу змінила атмосферу. Сухван, “творець” — людина, що стояла за їхнім існуванням, головний архітектор проєкту, який перетворив їх на… тих, ким вони стали. Усі встали на ноги майже синхронно, вітаючись з ним. Фігура чоловіка випромінювала певну силу, авторитет, який був незаперечним, а уважний погляд Сухвана сканував приміщення, оцінюючи кожного з них, особливо зупиняючись на капітані. Він став перед ними, і кімнату огорнула повна тиша, напружена і наповнена очікуванням. Чоловік залишався стояти, але решті наказав сісти, і всі, без заперечень, послухалися.
— Отже, ви розумієте, що нас завтра чекає? — пролунав спокійний голос.
Сонхва опустив погляд, розглядаючи Сухвана краще — той виглядав так, ніби всю ніч не спав. Його форма була виготовлена з розкішної тканини темного кольору, що переливалася під світлом, і була оздоблена витонченими золотими вишивками, які формували складні узори. На плечах висіли багаті еполети, прикрашені дорогоцінними каменями, що сяяли, наче зірки. Пояс із золотою пряжкою підкреслював бездоганну посадку одягу, а на грудях красувався медальйон з гербом Імперії — Чумацький шлях з зображенням людини в самому центрі галактики.
Його чоботи були високі, зі шкіри, відшліфовані до блиску, а рукавички з тонкого матеріалу підкреслювали бездоганність кожного руху. Він був не просто командиром; він займав пост регента, поки Імператриця, його племінниця, не досягне свого повноліття. Сонхва не здивувався його вбранню, можливо після цієї зустрічі він має інші важливі справи, як, наприклад, зустріти послів з різних Секторів.
— Завтра День військових сил Імперії, — нагадав Олівер, оцінюючи весь склад команди своїм поглядом. — Ви боїтеся, що щось може статися?
— Можливо, — нарешті, Сухван сів навпроти них. — Наші вороги можуть сприймати цей день, як гарну можливість напасти. Ніби-то ми занадто зайняті святкуванням, щоб звертати увагу на них.
Ці побоювання були повністю йому зрозумілі — все ж таки, в цей день в одному місці планують зібратися купа представників з різних Секторів та планет, щоб відсвяткувати річницю перемоги над ксеріонцями. Пройшло практично дві сотні років, але людство ніколи не забуває кровопролитної битви, яку вони вели з інопланетною расою.
— Ті фіолетові потвори точно не сунуться на нас, — капітан вказав на інопланетян, з якими так довго боролося людство, — а у “повстанців” не вистачить сил.
— Крім них в нас ще є інші вороги, — в тому ж спокійному тоні відповів Сухван.
— Ви маєте на увазі Чорних піратів? Теж занадто слабкі. Навіть одного нашого воїна вистачить, щоб подолати всіх сімох.
— Непотрібно недооцінювати тих, з ким ми боремося, тим більше в минулий раз ваша зустріч з ними закінчилася погано. За всі два роки боротьби з ними нам не вдалося піймати хоч одного з них, або ж просто дізнатися їхні особистості чи хто їх винаймає.
Сонхва уважно слухав їхній діалог. Розмова про Чорних піратів, небезпечних для всього космосу, повернула йому зацікавленість, і в цей момент він зміг відкинути свій тривожний сон на другий план.
Справжні особи Піратів були приховані за масками, і чимось вони навіть здавалися “темним” віддзеркаленням самих Хранителів Зір. З інформації було відомо лише те, що їх семеро, і кожен з них діяв з неймовірною швидкістю та майстерністю, немов усі вони були частиною одного єдиного механізму. Вони володіли незвичайними навичками, здатними перетворити звичайну місію на справжній кошмар. Кожна їхня поява наводила жах на жертв, які мали нещастя зіткнутися з цією силою.
Ніхто не міг однозначно сказати, хто вони, чого хочуть, або на кого працюють. Вони встигли стати символом такого “невизначеного зла”, що кожного разу, коли з’являлося їх ім’я, у повітрі відчувалася напруга, а серед людей спалахувала паніка. Пірати мали репутацію безслідних, здатних зникнути так само швидко, як і з’явитися, лишаючи за собою лише хаос і руйнування. Вони, звичайно, могли б бути простими іграшками в руках головних ворогів людства — ксеріонців, раси інопланетян, що так бажає мати повний контроль над Чумацьким шляхом, а можливо, їхнє коріння йде від повстанців, хоча незрозуміло, звідки у тих такі гроші, щоб спонсорувати найманих вбивць з найкращою зброєю та кораблем у всій галактиці.
— Зараз мені треба зустріти декого, але пізніше я повернуся з деталями по завтрашньому дню, — Сухван подивися на годинник, який знаходився на його руці. — У вас зараз по розкладу тренування, чи не так?
Всі одночасно кивнули. Точно, тренування. Сонхва втомлено зітхнув, розуміючи, що ніякого відпочинку найближчі декілька годин йому краще і не чекати.
Після того, як чоловік завершив свою коротку інструкцію, атмосфера в залі змінилася. Їхня зустріч була закінченою, але тільки тоді, коли присутність Сухвана остаточно зникла, перші з членів команди почали повільно розходитися, один за одним, зберігаючи солдатську дисципліну і мовчання. Кроки людей стали поступово чутнішими, коли всі направлялися в сторону виходу, вогні у залі згасли до м’якого світла, а навколо розпочався шум невеликих розмов і тихий звук рухомих меблів.
Сонхва, як і раніше, залишився на своєму місці, занурений у думки. Зі всіх присутніх він був останнім, хто піднявся, майже автоматично, і, тримаючи чашку кави в руці, підійшов до виходу. Там він знову зустрівся з Арою — здавалося, що дівчина його переслідує, але насправді вона просто хвилювалася за нього, що було видно по її виразу обличчя.
— Сонхва? З тобою все гаразд? — голос звучав ніжно, а рука торкнулася його плеча.
— Так, Юнні, просто трохи втомився, — Сонхва справді намагався видавити з себе дружню посмішку, але це зовсім не виходило, через що дівчина почала хвилюватися ще більше.
— Капітан обіцяв, що в цьому місяці зможе нам вибити відпуску. Хочеш кудись разом поїхати? — продовжила вона розмову коли помітила, що чоловік на це не здатен.
— Можна. Я хотів на Чеджу, не був в Кореї декілька років.
— Ох, так, — на її обличчі заграла щира усмішка. Ара також була кореянкою, тому вона легко зрозуміла його — відвідати знову країну, звідки походить твоя етнічність, було дуже зворушливим. — Якщо ти не проти, я б хотіла поїхати з тобою.
Він тільки кивнув, погоджуючись, але в глибині душі відчував, як важко йому відсторонитися від власних думок. Хоча його відносини з іншими членами Хранителів не були такими теплими, з Арою він завжди знаходив спільну мову. Її енергія та безпосередність додавали у його життя трохи світла, а в її очах сяяла невинність, яка нагадувала про прості радощі, з якими він повинен був давно розпрощатися. Ця дівчина сприймалася йому як молодша сестричка, якій він завжди намагався дати пораду або підтримати в складних ситуаціях. Він згадував, як часто вони разом жартували, ділилися мріями та переживаннями, і як в її присутності його серце наповнювалося теплом. Але водночас у нього виникало почуття провини, адже він не міг повноцінно відповісти на її почуття.
— Тоді домовилися. Одразу, як нам погодять відпустку, я зроблю план подорожі. — нарешті його голос заграв життям, а лице посвітлішало лише від думки про омріяний відпочинок.
Після цієї розмови його настрій значно покращився, і він, немов би наповнений новою енергією, прямував до тренувального залу. Кожен крок став легшим, і в його серці з’явилася надія, яка раніше здавалася недосяжною. Мозок знову заповнювався планами на завтрашній день — день святкування, що обіцяв бути особливим. Сонхва щиро сподівався, що день пройде швидко й без неприємностей.
Хіба щось може зіпсувати святкування такого важливого дня в Імперії, коли кожен її куточок ретельно оберігається, а поряд з Імператрицею є вірні воїни?