Work Text:
Парке і мокре повітря із слабким запахом побілених вапном стін, осідало на всіх можливих поверхнях. Розріз на тілі тягнувся від сонячного сплетіння до низу живота, передня частина грудної клітки вирізана, все це скидалося на класичну роботу патологоанатома.
Найкращим для Ґрідлера було, звісно, вскривати грудну клітку. Товсті тверді кістки хрумали під натиском секатора наче дерево від удару сокирою, і він насолоджувався стогонами кожного ребра. Після цього він нарешті мав доступ до всього цікавого і приємного.
Нутро м'яке і тепле, так і просилося, аби його торкнулись. Для Ґрідлера це завжди була найбільша спокуса. І він не міг встояти, ліз туди своїми брудними рукавичками, довгі пальці граціозно і чуттєво перебирали одну кишку за іншою, розглядаючи їх з цікавістю і дитячим захватом. Холодне, синє, світло відблискувало у крові, на вигинах кишківника. Ось вона, дванадцятипала кишка, перекрита ободовою частиною товстої кишки. Ось порожня йде далі. Нарешт руки долазять до ребер. Печінка темного червоно-коричневого кольору швидко привернула до себе увагу. Незаплямована і здорова, наче в молодого кнура, вона випромінювала енергію та життя, натякала на свою важливість навіть виключно своїм видом. Ґрідлер зітхнув і змусив себе стриматися від природного бажання вирвати її з тіла і з’їсти ціляком. Йому вдалося успішно вскрити тіло живцем і гордості за себе самого не було меж. Сам себе не похвалиш, ніхто не похвалить.
Тихе схлипування інколи пробивалося до його вуха навіть через увесь набір всепоглинаючих емоцій, і тоді погляд його знову падав на чуже заплакане лице.
– Шшш… Ванслере, не плач, – шепотів він турботливим материним голосом.
Він схилився до Ванслера ближче і притримав його голову, пестив щоку заспокійливо. Завжди несвідомо копіював її, коли заспокоював його. Ванслер дивився на нього своїми блідими виснаженими очима, нижня губа покусана, перетворена на місиво, здригалася в ображеній гримасі. Темне волосся прилипло до спітнілого чола і Ґрідлер любляче прибрав його, затримуючись поглядом.
– Забув дати тобі щось у рота. Такі гарні губи були, а тепер… – він торкнувся його нижньої губи обережно, розтираючи малесенькі шматочки м’ясця.
– Я знаю, ти хочеш поцілунок, – він прозвучав різко, але невимушено з його втішальною посмішкою.
Ванслер скривився ще до того як Ґрідлер притиснувся губами до його рота. Ґрідлер не цілувався, скоріше облизувався, а тоді вгризався вустами у чужі, у те що від них лишилося. Вони цокалися зубами і шкрябалися, поки Ґрідлер намагався вилизькати його рот до чиста. Він награно причмокував, майже жував, смакуючи закривавлене м'ясо. Ванслерові лишалося лише піддатися на це, дужче відкриваючи рота. Прикуті до столу руки відрізали будь-які думки про спротив.
Задоволено Ґрідлер нарешті відірвався від зламаного обличчя, кусаючи власні губи ледь не до крові.
– Краще, правда ж? – спитав він із щирою цікавістю, наче дійсно зробив гарну справу зараз. – Мені в будь-якому разі подобається тебе цілувати.
У відповідь лише скривджене мовчання і злегка насуплені брови, на які було витрачено забагато сил. Ґрідлер промовчав і повернувся до розітнутої черевини. Тепер вже обидві руки занурилися у черевну порожнину, обережно розтирали кишечник, з ніжністю і турботою руйнували крихке тіло.
Дивно це відчувалося, лазити у своїй же серцевині. Але все ж, як би він це питання не ставив, не міг би він сказати, що не жадав цього. Зберегти когось настільки рідного завжди здавалося Ґрідлеру найбажанішою мрією, хоч і майже нездійсненною. Він завжди боявсь втратити те, що робило його ним. Того, хто був його основою, ґрунтом для його насіння, утробою для його плода. У цей момент думки його сентиментальні і домашні, абсурдно матримоніальні, перепліталися з до потворного інстинктивними ідеями людської натури, якими він сам себе виправдовував. Ідеями про володіння і бажання мати більше, які зазвичай були двигунами його дій.
– Мені так подобається з тобою говорити, – сказав Ґрідлер тихіше, соромлячись. – Знаю, зараз ти надто шокований, щоб розмовляти. Але я весь час такий радий, що нарешті щось вийшло. Що ти досі тут.
Ґрідлер глянув на бліде Ванслерове обличчя, очі горіли ледве керованою пристрастю погано схованою за його спокійним виразом обличчя і прикритими очима. Щирість лізла з нього як тельбухи з розпоротого живота в якому він нишпорив і Ванслера ледь не знудило від самих його слів.
Рука у череві тремтячи стиснулася в кулак і Ванслер зойкнув, усім тілом пробігли болючі дрижаки. Чим глибше Ґрідлер занурювався, тим дужче його власне серце калатало і заглушувало все навколо, крім бажання добратися до чогось у Ванслеровому нутрі. Він глибоко вдихнув, намагаючись принаймні трохи перестати труситися. Запах крові та нутра перемішаний з чимось, що належало виключно Ванслеру, заспокоював його. Ґрідлер обережно тиснув на печінку, лишаючи вм'ятини, що швидко розгладжувалися.
– Такий гарний розтин вийшов. Я пишаюся собою, – він знову дивився на Ванслера очікувально. Жалюгідне нещасне обличчя намагалося втримати свій мутний погляд на ньому, але марно. Ґрідлерів яскравий силует розпливався у темному світлі, зливався з цими зеленкуватими стінами, наче у старій лікарні.
– Ти знаєш, Ванслере… – говорив Ґрідлер ледь чутно, гладив печінку спокусливо, звабливо. – Я не хотів робити цього з іншими. Вони всі такі… огидні. Зовні і всередині. У них ні краплі розуму не було. І вони всі надто швидко ставали холодні до мене. Вони не розуміють, що я роблю. На відміну від тебе.
Ванслер втупився у нього, а тоді у його різкі рухи, що змусили тоненький пасок на його брюках розстібнутися.
– Що... ти робиш?.. – він вичавив з себе не своїм голосом, а лише його найслабшим відлунням.
Штани зісковзнули швидко, відкриваючі худі білесенькі ноги, що, здавалося, не бачили літнього сонця роками. Світла сорочка, де-не-де заляпана червоним і коричневим, залишилася. Довгі рукавички кольору зеленої нудоти сповзли до ліктів і так само були у засохлій крові.
– Ти досі можеш говорити? – спитав Ґрідлер здивовано, очі розширилися у щирому шоці. – Я такий радий чути твій голос.
– Ґрідлере, не треба… – бурмотів Ванслер, його голос тремтів сильніше, ніж верба від ударів степового вітру.
– Я скучив за тим як ти кличеш мене, – шепотів Ґрідлер любляче, чуйно.
Ґрідлер впевнено заскочив на стіл, перекинув через Ванслер ногу і вправно осідлав його стегна. Залізні ніжки різко рипнули об синю кахельну підлогу. На секунду він навіть задумався чи витримає стіл їх обох, але як тільки його погляд ухопив Ванслерові налякані очі, такі непотрібні речі його більше не хвилювали.
– Ґрідлере, будь ласка… Благаю, Ґрід… – Ванслер бурмотів, очі наливалися сльозами і ледь не вивалювалися з очниць, величезні і зраджені.
Ґрідлер шкірився, так фірмово і по-їхньому, як не міг більше ніхто. Цей дурнуватий закоханий вираз все ніяк не злазив з його обличчя, рівні великі зуби випирали зовсім трохи над замалою нижньою щелепою. Він схилився над тілом бережно, кожен його рух плавний і напружений, як у тварини, що готується напасти.
– Ванслере... – шепотів Ґрідлер, повторював його пестливе ім'я раз за разом. Він нависав над ним, вдавлючись пальцями у гостру дугу його плечей, опускаючись все нижче до Ванслерового лиця. Раптово, майже грубо, він притиснувся чолом до його чола. Він тулився йому в лице, терся як кошеня, розмазуючи носом Ванслерові сльози. Жест такий ніжний і кóханий, що змусив Ванслера здригнутися від жаху і образи.
– Не бійся… Будь ласка, – благав Ґрідлер, цілуючи його щоку, і на секунду Ванслер захотів повірити йому, цьому солодкому і рідному звуку, не боятися, як колись. Але він ніколи до цього не був у такій його повній владі, у непереможній безвиході, і його страх чи згода тут все одно нічого не значили.
Ґрідлер сів на ньому прямо знову, торкався його худого стану, залишав червоні як спіла вишня відмітини вздовж його понівечених ребер, роздертих грудей. Він терся об нього неспішно, розмазуючи кров, втираючи її у черево, ділячи її між усіма скаліченими органами. Тепер на тілі Ванслера вона виглядає звичніше зовні, ніж під шкірою. Гаряче дихання обпікало Ґрідлера обпікало Ванслерові легені, стравохід горів, як від печії.
Лише встромивши кінчик в середину, він зрозумів, що готовий був розбирати Ванслера знову і знову, якщо потрібно, аби тільки відчути це. Стогін настільки відчайдушний, настільки ж збочений і зламаний, наче він ось-ось почне скавчати від задоволення наче те цуценя, вискочив з його рота неочікувано для них обох. Він зупинився на секунду, повільно випускаючи пару з грудей, дав собі звикнути до теплих слизьких кишок навколо нього.
– Бляха, Ванслере… – ричав він стримано, звуки колотилися десь глибоко в його горлянці і відбивалися від зубів.
Ґрідлер увійшов повільно, гаряче нутро обвивало його, пестило ніжно, і він тягнувся до нього ще більше, ніж змушували його бридкі бажання будь-коли до цього. Він розпашів, гидкий відтінок червоного повільно розповзався великими щоками. Він тремтів, намагаючись стриматися від різких рухів, розтягнути задоволення і не пошкодити Ванслера занадто непоправно, не роздерти його на шмаття. Стегна гойдалися повільно, перемішуючи кишки, членом він терся об пустий шлунок, бризкаючи шлунковим соком, і він не міг відірвати очей від видовища.
Ванслер скиглив осоромлено і відповів ображеним і мутним поглядом, тяжкі беззвучні схлипування наповнені втомленим болем зливалися в одне з мокрим чвяканням його нутра.
Вираз Ванслерового обличчя доводив його до божевілля, мозок його дичавів від ще сильнішого бажання. Коли здавалося далі вже нікуди, у голові лоскотало нестерпно, колюча хіть штрикала у звивини, він відчував голки у його мозку на фізичному рівні.
– Ванслере... – бубнів Ґрідлер, з'їдаючи його ім'я з кожним видохом, з кожним неспішним, люблячим, рухом.
Ґрідлер стискав його плечі до болю, слина збиралася у його роті як у дикого звіра на межі сказу. Відросші нігті дряпали шкіру але Ванслер вже не відчував цього, перемішане нутро заважало, біль одночасно тримав його при тямі, а тоді вибивав землю з під ніг. Він лише бажав, аби Ґрідлер краще вскрив його череп і трахнув його мозок, аби принаймні не відчувати цієї образи.
– Ти досі гарячий... І вологий... – шепотів Ґрідлер, ледве помітна крива усмішка збереглася на його обличчі, показуючи крупні зуби. Губи сіпалися від кожного звуку що він видавав, від кожного стриманого стогону, задавленого скиглення.
– Я так хочу… так ко… – його млосний голос обірвався, він знову схилився до Ванслерового обличчя і поцілував ніжно, наче от-от зламає щось крихке.
Ванслер мовчки плакав у його губи, не сперечаючись відкривши рота. Обережність Ґрідлера лякала його виснажену свідомість, це занадто відрізнялося від попереднього цілунку, акту пожирання, і всіх інших, навіть нормальних, що були до цього. Ґрідлер зціловував його сльози, занурювався у його голосне дихання, ледь чутні стогони, був для нього тут і зараз. Кишки викохували його, голубили, і Ґрідлер топився у цьому відчутті, задихався від розуміння, що ближче до Ванслера бути не може. Ось він тут, під ним, у його руках, у його вустах, а він – у ньому, у його серцевині, в його свідомости, знає кожну думку як свою, ловить кожну мисль за хвіст, а Ванслер не сперечається.
Стегна природньо рухалися швидше, стіл скрипів під їхньою вагою, напруга наростала з екстремальною швидкістю. Членом він вдовбувався в печінку, кривлячи орган кожним поштовхом. Він шепотів йому всілякі ніжності, стискаючи вологе волосся, заспокоював його задушливі сльози своїми губами, наче захищав.
Ґрідлер кінчив швидко, зі здавленим стогоном Ванслеру у вухо, розфарбовуючи знівечені червоні нутрощі класичним білим. Він здригнувся, ноги не витримували і він втиснувся у Ванслера ще дужче, наче це взагалі можливо.
– Ґрід… – Ванслер зірвався на тихий стогін, наповнений відчаєм. Він линув до його доторку як метелик до вогню, до м’якого обличчя, аби тільки сховатися.
– Шшш… Все добре, — бурмотів він у блаженстві, досі засліплений, повільно дихаючи. Він обійняв Ванслера за шию з трепетом і занурився у ті обійми, гладив його голову.
– Ґрід, чому?.. – питав Ванслер, його горло стискалося і не давало видати правильний звук.
– Бо тепер ми будемо разом. Близько як ніколи. Ти цього хотів… – говорив Ґрідлер спокійно, майже сонно, цілуючи криваві плями на його шиї. – Правда ж?
Ванслер глянув на нього з ледь розплющених очей. Малесенького, згорнутого на його зламаних грудях, замурзаного у крові, але… задоволеного. Принаймні у цю мить він дійсно був задоволений. І таки правда була в його словах, по натурі своїй Ванслер не міг бути сам, не міг залишитися позаду, не міг залишити його. Він скривився і кивнув, тулячись до нього ближче.
– Хотів… – шепотів він смиренно. – Завжди хотів.
Тоді Ванслер перестав боятися.