Work Text:
— О десятій? О десятій рівно, правда ж? Я ж так тоді сказав, чи ні? — Густав бігав кімнатою, одягаючи речі, відшукуючи їх в безладі, який примудрився, попри всю скромність свого гардероба, влаштувати, готуючись до зустрічі з видавцем. — Дідько, — він тихо вилаявся, вчергове перечепившись через стілець. Раптом різко завмер: — Чи о дев'ятій?.. Ні-ні-ні, о десятій. Точно о десятій. Правда ж?
— Густаве, заспокойся.
Августо сидів біля столу, допиваючи занадто ранній, навіть як на нього, чай і спостерігаючи, як його сусід тим часом нервово намотує кола по кімнаті. Загалом, це була звична картина: Густав завжди шалено хвилювався, коли йшлося про його творчість, а те, що сьогоднішня зустріч мала відбутися в Цюриху, до якого ще слід було дістатися потягом, геть не додавало поетові спокою. Августо щиро переймався за друга, бачив, як важко йому часом впоратися з власними нервами, тому не раз в таких ситуаціях ставав голосом розуму, приводячи Густава до тями, от і зараз:
— Густаве, ти чуєш мене? Зас-по-кой-ся.
— Не можу, я не можу, я...
— Що ти шукаєш? — запитав Августо, коли хлопець вже вчетверте за останні пару хвилин відкрив шафу і зітхнув, смертельно розчарований тим, що там нічого не з'явилося з минулого разу, як він туди заглядав.
— Не можу краватку знайти.
— Стій, — Августо піднявся. Піймавши Густава, який знову проносився повз, за плечі, загальмував і розвернув до себе. — Зупинись, будь ласка. У мене вже голова йде обертом.
— Вибач, — той розгублено застиг на місці, кусаючи губи.
— Просто... Просто постій тут, добре? — дочекавшись кивка у відповідь, Августо відпустив друга.
Вже, видно, навіть не плекаючи надій відшукати щось у купі розкиданого Густавового одягу, одразу підійшов до комода й витягнув шухлядку зі своїми речами. Густав здивовано охнув, коли трохи покопавшись в ящику, той повернувся й простягнув йому краватку, синю зі світлішим візерунком, що нагадував дрібні блакитні квіточки — ні, не блакитні, а небесно-волошкові. Принаймні так цей колір описала продавчиня в крамничці, де Густав провів до сорому багато часу в намаганнях визначити, яка краватка могла б сподобатися Августо найбільше.
Врешті, зупинився на цій. Причина була геть проста. "Вона... Вона, кхм, пасує до твоїх очей", — з такими словами, він, червоніючи, вручив її Августо на його минулий день народження. Про те, що робилося з бідним поетовим серцем, коли Августо, за звичкою відчитавши друга за надмірність витрат і наявність подарунка в принципі, нарешті сяйливо усміхнувся та вдячно цьомнув його в щоку, і говорити не варто. А потім, саме в цій краватці, вже майже місяць як безробітний та до болю зневірений хлопець пішов на співбесіду в газету і, отримавши в той день роботу, став переконаний, що Густавів подарунок приносить удачу.
— Ось тримай. Так вже й бути, позичу тобі на щастя.
— Дякую.
Впоравшись з зав'язуванням краватки неслухняними від хвилювання пальцями й одягнувши піджак, Густав знову запитливо поглянув в чужі блакитні очі:
— Ну, як?
Августо швидко окинув його поглядом і, підступившись, дбайливо поправив комір сорочки.
— Чудово, — підбадьорливо йому усміхнувся. Ще раз оглянув друга і потягнувся до хвилястого волосся, заправив особливо неслухняне пасмо і кивнув, задоволений результатом: — Ну, просто красень — хоч до видавництва, хоч під вінець!
Награно звабливо змахнувши віями, додав:
— Аж шкода тебе відпускати такого...
Густавове серце жалюгідно пропустити пару ударів.
Ці Августові жарти, яких останнім часом, здається, тільки більшало, знаходили несправедливо благодатний ґрунт в його душі. Ще й, до превеликого поетового горя, геть не допомагали вгамувати ніжно-солодке почуття, що непомітно, але вперто, мов той метелик в коконі, росло, з дня на день міцнішаючи, десь глибоко всередині. Звично знічений такою увагою, Густав навіть встиг на хвилю забути про власні нерви. Втім, ненадовго.
— Господи, котра вже година?! – зойкнув переполохано і, схопившись, побіг в коридор шукати свої туфлі.
— До трамвая ще десять хвилин, — поглянувши на годинник, заспокоїв його Августо, — ти встигаєш.
Густав полегшено видихнув. Привівши до ладу, наскільки це було можливо, свої старі, з місцями протертою підошвою туфлі, взувся, накинув плащ.
— Знаєш, мабуть, краще раніше вийду, — пробурмотів, попутно перебираючи, чи все взяв: квиток до Цюриха був в портмоне, портмоне — в кишені, капелюх — на голові, портфель — в руці. Начебто все на місці, але щось досі не давало спокою...
— Ось це, головне, не забудь, — м’яко промовив Августо.
— О Боооже, — Густав простогнав, побачивши стопку списаних, трохи прим’ятих паперів, які той йому простягав. Безсило похитав головою: — Що б я робив без тебе, Августо?
— Чесно, я навіть не знаю. Тримай.
Густав взяв листки, списані рядками його власних віршів — результат невпинних, часами успішних, часами не дуже, але завжди щирих спроб передати на папері хоч частину тих почуттів, що мучили невизнаного поета днями, а особливо ночами; результат наївних старань віднайти вартість в малорадісній бідняцькій буденності; результат спроб і помилок: результат годин, проведених наодинці з пером і болючим натхненням — чи не єдиних годин, в які Густав почувався, ніби проживає це життя не дарма. Він обережно провів по верхньому аркушу, розгладжуючи легкі зім'ятості й потерті кутики — наслідки минулої, невдалої спроби видати власну творчість.
Спогади з того дня мимоволі виринули на поверхню.
***
— Бездарність. Августо, він сказав, що мої вірші — це бездарність. Що те, що я пишу, — це абсолютна маячня.
Густав сидів за столом, стомлено спостерігаючи за тремтливим полум’ям свічки. На годиннику була майже північ. Їхня маленька кімната, холодна, оповита підступними тінями, сьогодні здавалася йому особливо жебрацькою та чужою. Густав взяв склянку, перехилив, випиваючи останній ковток огидно дешевого шнапсу. Порожня пляшка стояла поруч, періодично ловлячи на собі ображені поетові погляди. Алкоголь не допоміг забутися, як Густав того сподівався — лише сильніше сплутав думки й глухо обтяжив і без того хвору голову.
— Я просто нездара, — пробурмотів і закрив обличчя долонями, — дурень без краплі таланту.
— Густаве… — з розпачем протягнув Августо.
Він вже яку годину міряв кімнату нервовими кроками, не знаходячи собі місця. Марно старався хоч трохи втішити друга, вмовляв не здаватися, переконував, що обов’язково знайдеться інше видавництво, головне — не здаватися, доводив, що не можна покладатися на думку однієї людини, тим паче такої непрофесійної, хіба ж справжній видавець чи редактор дозволить собі так поводитися з автором? Густав лише кивав. Всі Августові слова, хай які правильні й логічні, не мали жодного шансу: долинувши до чужого слуху, одразу тонули в трясовині безпросвітно похмурих думок.
— Який взагалі у цьому сенс? На що я тільки сподівався?
Найгіркішим було те, що Густав дійсно сподівався. Мало не зійшов з глузду від щастя, коли минулого тижня знайшов у поштовій скриньці лист від самого пана Бортера. В конверті було ввічливе і багатообіцяльне запрошення на зустріч, отримати яке поет мріяв мало не пів життя. Дивно згадувати, але ще сьогодні зранку давнє марення — потримати в руках збірку поезій з власним ім'ям на обкладинці — видавалося чимось цілком досяжним. І чим все обернулося? Крахом. Важким поверненням в реальність, в якій він вже не був впевнений, чи взагалі має право називатися поетом. Та чи мав він його хоч колись?
Сусідній стілець тихо скрипнув, коли Августо опустився поруч.
— Густаве, — той покликав. М’яко торкнувся чужих зап'ясть, змушуючи хлопця відняти руки від обличчя, та уважно зазирнув в очі. — Друже, ну не зійшовся світ клином на тому триклятому Бортері. Є й інші видавництва, завжди можна поїхати до іншого міста…
Густав відвів очі. Не міг витримати гострого, дошкульно впертого вогника чужої надії. Полум'я свічки було йому ближче. Темне і змарніле, воно втомлено миготіло й продовжувало топити віск, слабко, ніби з примусу, відбиваючись від задушливої темряви кімнати. Воно його розуміло.
— Ми обов'язково щось придумаємо, — тим часом пообіцяв Августо, — але вже завтра. А зараз ходімо спати. Ходімо, Густаве, сьогодні вже нічого не зробиш.
Той лише похитав головою. Зітхнувши, перевів погляд на стопку паперів, що лежала на столі. Вірші. Їх вже давно було не двадцять. В кожному з них Густав так чи інакше лишив шматочок власної, як виявилося, ні на що, дідько, нездатної душі.
Вірші. Їх вже давно було не двадцять. Деякі з них навіть були опубліковані в одній із місцевих газет. Відгуки на них бували різні, але жоден з них більше не мав значення: усі "цей вірш чарівний" чи "дуже зворушливий", чи "помпезний/ простий/ божественний/ грубий/ зніяковілий/ дитячий/ недоступний/ доброчесний", чи навіть "надзвичайний" — усе це виявилося перекреслено одним простим Бортеровим "Це дешева, безперспективна посередність. Дарма переводите папір".
Так, і справді дарма.
Густав не знав, на що сподівався, коли підтягнув до себе стос паперів і взяв до рук, починаючи читати.
— “На авеню мадам. Цій жінці я продам…”
Він вже навіть не міг згадати, як виглядала та незнайомка, що колись одним невимушеним поглядом надихнула його на цей вірш. Втім, і не дивно — це було давно. Тепер Густав навіть не міг згадати, що в цих рядках йому ще сьогодні зранку здавалося вартим уваги.
— Дурня. Повна нісенітниця, як не крути, — він гірко всміхнувся, киваючи сам до себе: — Видавець мав рацію.
Швидко взявши верхній листок, підніс його до полум’я.
— Ні..! — роздався розгублений Августів зойк, але хлопець на нього і не зважив. Зачаровано дивився, як чорнів папір, як жадібно вогонь знищував слова, як задоволено шипів, облизуючи плетені з чорнила рядки. Вигляд граючого, розвеселеного полум'я дивним чином втішив і самого поета, на мить освітив пустку, що лишилася від сьогоднішньої болючо-жорстокої критики.
Вогонь розповзався, зголодніло підбираючись до його пальців, і Густав сумно усміхнувся: принаймні так папір, який він витратив на свою жахливу писанину, приніс комусь радість. Хоч щось — не дарма.
Кинувши залишки листка догорати на дні склянки, він потягнувся за наступним аркушем.
— Що- Що ти- Густаве, припини! — нарешті отямився Августо. Миттєво вчепився в папери, потягнув, не дозволяючи ні на міліметр більше наблизити їх до вогню. — Стій! Та що ти в біса робиш?! Годі! — не довго думаючи, спробував задути свічку.
— Ні! — Густав скрикнув, відштовхуючи його. Обоє опинилися на ногах, мало не перекинувши стільці. — Відпусти! — він намагався вирвати листки з чужих рук, та Августо тримав міцно, з впертістю, боротися з якою Густаву завжди було до дідька важко. — Пусти, я тобі кажу! Віддай!
— Ні! Та що ти виробляєш?!
— Ти не розумієш!
— Густаве-
— ...Вони нікому не треба! Нікому! Навіть мені, хай краще згорять!
— Ти не при собі! Будь ласка, ти про це пошкодуєш!
— Неважливо! Це все неважливо! Немає сенсу! Як ти не бачиш?! — Густав знову потягнув листки на себе, зробив крок назад, випадково штовхнув стіл. Полум’я хитнулося, змушуючи тіні схвильовано забігати кімнатою, відбилося в розширених зіницях навпроти. Поет побачив, як мокро блищать чужі очі. Господи, ну чому? Чому цьому клятому Августо просто не може бути байдуже? Чому він просто його не послухається?
— Густаве, заспокойся, ну годі тобі!
— Ні! Не годі! Він сказав, що ці вірші жахливі! Що це несмак! Бездарність! — хлопець болісно замружився, і сльози покотилися по його щоках. — Вони нікому не треба! Вони ніколи нікому не сподобаються!
— Але ж це брехня! — Августів голос зривався. — Маячня! Мені подобаються твої вірші, Густаве! Мені! — хлопець різко розвернув їх, опиняючись спиною до столу, ставлячи себе між полум’ям і беззахисним папером. — Чхати я хотів, що кажуть якісь там видавці! Я люблю твої вірші, Густаве! Ти не смієш забирати їх у мене!
Августо плакав, але продовжував боротися, тягнув до себе списані листки. Його пекучий розпач душив Густава гірше, ніж його власні, ледь стримувані схлипи. Від вигляду Августових сліз хотілося вити. Хотілося зникнути й більше ніколи не показуватися йому на очі. Якого біса взагалі? Густав не мав жодного клятого права так його засмучувати.
Поглянув на друга абсолютно розбито і тихо попросив:
— Відпусти, Августо. Так буде краще.
— Припини, ну, що ти таке кажеш?
— Прошу тебе... Я так більше не можу.
— Ні.
Густав слабко застогнав. Дурень. Він просто клятий дурень, невдаха. Навіщо він тільки написав їх, якщо тепер не здатен ані видати, ані навіть спалити? Пальці мимоволі розтискалися від відчуття власної безпорадності.
— Будь ласка, Августо…
Той вперто захитав головою, ковтаючи сльози. Густав ще кілька разів смикнув папери — безрезультатно, як і усі інші його намагання. Остаточно здавшись, ослабив хватку, дозволяючи забрати в себе з рук пом’яті папери, безсило осів на підлогу, закриваючи заплакане обличчя руками.
Августо тут же задув свічку, зашурхотів у темряві, швидко ховаючи врятовані вірші (напевно, як завжди, у свою улюблену і єдину хованку під матрацом) і знову опинився біля друга, опустився поруч, одразу забираючи його у свої обійми.
— Ходи сюди, — м’яко покликав, сильніше пригортаючи до себе ридаючого хлопця.
Густав вдячно уткнувся в його тепле плече. Сльози безперестанним потоком текли з його очей, і він ніяк не міг їх зупинити, між схлипами намагався вибачитися, що намочив чужу сорочку. Августо лише заспокійливо гладив його по спині та шепотів якісь дурниці, повільно похитуючи їх з боку в бік.
Густав не знав, як довго вони так просиділи. Темрява кімнати оповила його, закрила від світу і власних думок, забрала все, крім відчуття міцних Августових обіймів. З часом біль, що весь вечір стискав у грудях, почав стишуватися, відступав, заколисаний чужою турботою.
Нарешті, трохи вирівнявши дихання, Густав хрипко пробурмотів:
— Я просто дурень, правда?
— Мгм, — легко згодився Августо, — мало все не спалив через якогось йолопа-видавця. Ну хто таке робить, скажи? Хай би це ще через якусь панночку було, та хай навіть через оту твою фурію на роликах — я б зрозумів, чесно. А так… — коли Густав проти волі пирхнув смішком, продовжив: — Ще раз надумаєш таке робити — попереджай, я у Боба вогнегасник візьму.
— Думаєш, у нього є?
— Це ж Боб. Не здивуюся, якщо він і пожежну машину десь відкопати зможе.
В цей раз Августо і сам коротко хихотнув, після чого, втім, не так весело шморгнув носом — і Густав знову вповні відчув провину за його сльози.
— Пробач мені.
— Облиш. Всі ми ду́рні, — промовив той спокійно. Втомлено зітхнувши, додав: — Ну і, як ти тоді сказав, у всіх бувають погані дні…
Густав, розуміючи, кивнув. Врешті, ридати в обіймах одне одного їм було не вперше. Але хіба не для того потрібні друзі — щоб періодично витягувати одне одного з липких рук відчаю?
— Що б я без тебе робив? — тихе, щиро-риторичне питання, відповіді на яке Густав не очікував почути. Але вона була — така сама тиха й пронизливо правдива серед опівнічної темряви:
— Те саме, що і я без тебе.
***
— Густаве! Густаве, — Августо торкнувся його плеча, явно не вперше кличучи на ім'я. Занепокоєно поглянув в очі: — Ти як? Все нормально?
— Ох, так, — Густав кивнув, нарешті прийшовши в себе і повернувшись до теперішнього, де він досі стояв в коридорчику біля вхідних дверей, тримаючи в руках свої вірші. Ну, або принаймні те, що від них лишилося. — Так, так, все добре, просто задумався...
— Про що, якщо не секрет?
— Про вірші, — зізнався він. Трохи зам’явшись і попутно сховавши ті самі вірші до портфеля, додав: — І про те, як легко вони вміють перетворюватися на попіл.
Августо поглянув на нього з розумінням, а тоді здивовано охнув, коли раптом опинився стиснутим в Густавових обіймах.
— Дякую тобі, — поет прошепотів, знайомо утикаючись в чуже плече й відчуваючи, як очі підступно запекло.
— Ну що ти? — Августо розгублено похлопував його по спині. — Густаве, все буде добре. Ти ж знаєш, Бортер був просто непрофесійним бездарою, тим паче він мав у тому свій інтерес.
Так, Густав знав. Після того як Августо (попри всі Густавові намагання його стримати) розповів Бобу про нещадну, нецензурну і “просто в біса ні на яку голову не натягнеш, наскільки” несправедливу оцінку, яку Бортер дав Густавовим віршам, Боб відреагував відповідно: вилаяв видавця, уживаючи при тому зворотів, що їх жоден з молодих поетів ще в житті не чув. Вже потім, трохи подумавши і явно щось згадавши, пробурмотів, що має одну теорію.
Як виявилося, поважний Бобів вік мав неочікувані плюси. Так, у свої 80 років їхній друг мав достатньо знайомих, щоб дізнатися будь-що про будь-яку людину в цьому місті. Через кілька днів він прийшов і повідомив, що, виявляється, Бортер є видавцем, а також родичем найвідомішого в їхній місцевості поета. Августо тоді виголосив розгнівано-тріумфальну тираду, Густав же щиро зізнався, що не дуже розуміє, який стосунок це має до жахливої якості його власних віршів. Тому далі на нього чекали довгі та емоційні пояснення про кумівство в літературній сфері, неетичність конкретних видавців, монополізацію ринку та брудну конкуренцію.
"Він просто козел, Густаве. Козел, який намагався позбутися тебе, бо твої вірші на голову вище за ту нісенітницю, що клепає його прославлений племінничок", — врешті, підсумував Августо. Густав тоді лише мовчки кивнув. Такої інформації в будь-якому випадку було недостатньо, щоб миттєво зцілити наслідки заподіяної Бортеровими словами шкоди, але все ж її вистачило, щоб прірва відчаю, в якій поет тонув, нарешті перестала бути такою лякаюче бездонною.
— Взагалі, до біса Бортера, — продовжував Августо, — його думка і ламаного раппена не варта. Та й сьогодні все буде інакше, я впевнений. Впевнений, що все буде гаразд. Ти тільки не хвилюйся сильно, добре?
Густав не знав, за які заслуги життя винагородило його такими друзями, але ніколи не переставав йому за це дякувати. Зараз, слухаючи переконливий Августів шепіт біля вуха, Густав справді його чув і справді вірив тому, що той каже. Сьогодні все буде інакше. Обов’язково.
— Дякую, постараюся.
— От і правильно. Тим паче ти ж з того часу ще он скільки віршів написав.
— Так. Але все одно шкода, що… Що… А, втім, не важливо, — перервав себе, намагаючись дарма не ятрити душу. Врешті, що було, те загуло. — Все, все, треба іти, а то точно спізнюся, — відпустивши Августо, глибоко вдихнув і нарешті розвернувся до дверей.
— Чекай! — раптом спинив його хлопець. Швидко відбігши до свого ліжка і діставши з-під матраца якийсь листок, повернувся та простягнув його Густаву, на диво старанно при цьому уникаючи дивитися в очі. — Гадаю, це теж варто взяти.
Густав розгублено поглянув на аркуш. На ньому був вірш. В перших рядках завитки м’якого Августового почерку складалися в слова: “На авеню мадам. Цій жінці я продам…”
— Ох, але ж… Августо, це що..?
— Так.
— Але... — Густав переводив погляд між другом і аркушем у власних руках. Був розчулений і приголомшений, ніби хлопча, що вперше побачило, як фокусник дістає з капелюха білого кролика. Та ще й не просто кролика, а саме його милого, вухастого, улюбленого домашнього кролика, якого те хлопча вже ніколи не сподівалося побачити. — Але як? То ж був єдиний… і той згорів. Я ж хотів переписати, але навіть чернетку відшукати не зміг.
Августо легко стенув плечима:
— Мені для цього не потрібні твої чернетки.
Здається, у Густава запаморочилася голова, коли він усвідомив значення цих слів.
— Августо, — почав тихо, не вірячи сам собі, — ти… ти знаєш цей вірш напам'ять?
Той кивнув, раптом приділяючи занадто багато уваги ниточці, що стирчала на лацкані чужого плаща і ніяк не хотіла прибиратися. Нарешті поглянувши другу в очі, знічено пробурмотів:
— Та заради Бога, не дивися на мене так! Я ж казав: мені подобаються твої вірші.
Густав знову опустив очі на листок. Звісно, він і сам знав Августові вірші, не один з них міг слово в слово відтворити з пам’яті, але чомусь ніколи не задумувався, що це може бути взаємно. Нестримна усмішка з’явилася на його губах від розуміння, що са́ме він зараз тримає в руках. Ось цей клаптик паперу зі словами його вірша, турботливо виведеними Августовою рукою, миттєво став найдорогоціннішою річчю з усіх, що він коли-небудь мав. Адже це був символ, це був незаперечний доказ того, що його творчість має значення, що у світі існує хоча б одна людина, яка стільки разів вчитувалася в рядки, написані ним, що вивчила їх напам’ять. Августо справді зробив диво, він зміг подарувати Густаву надію, зміг воскресити знищену полум’ям свічки частинку його душі.
— Августо, ти- ти просто неймовірний! Ти найкращий! — Густав знову згріб хлопця в обійми, душачи від надміру почуттів і мало не відриваючи від землі. — Августо, ти найчудовіший! Найпрекрасніший! Клянуся, ти всі най-най-най, які тільки існують!
Августо обіймав його у відповідь та сварився крізь сміх, вимагаючи не ламати йому ребра. Послухавшись, Густав трохи відхилився, заглядаючи в чужі сяючі очі.
— Августо, ти справді найкращий. Я... я...
— Ти вже запізнюєшся, — нагадав той, — на зустріч, через яку майже тиждень не спав. Іди, Густаве, іди, — Августо підганяв його, проте сам не поспішаючи забрати руки з чужих плечей.
Густав знову подивився на хлопця — трохи скуйовдженого, схвильованого, такого до болю рідного. Августова близькість гріла немов червневе сонце. Сам факт існування цієї надзвичайної людини, а тим паче факт її присутності в Густавовому житті видавався йому найнеймовірнішим везінням, найвищим благословенням, про яке лише можна було мріяти. Густав повинен був йому щось сказати, просто мусив. Але серед усіх сотень тисяч слів, що існували в мові і якими він, як такий-сякий, але все ж таки поет, мав би уміти послуговуватися, в той момент не знайшлося жодного, що мало б хоч якийсь сенс. Але ж він не міг піти так. Він повинен був… Він мав…
Перш ніж він встиг усвідомити, що робить, його губи торкнулися Августових.
За мить розуміння того, що відбувалося, прийшло до Густава разом з відчуттям чужого тепла на власній шкірі. Ще мить — і поет злякано відсахнувся, раптово зустрічаючись з Августовим поглядом. Той був… розгубленим. Принаймні це єдина емоція, яку Густав точно зміг визначити у швидкозмінному калейдоскопі за чужими розширеними зіницями.
Пауза затягувалася. Дідько… Дідько, ні… Ні-ні-ні-ні, що він наробив? Паніка підіймалася, нещадно затуманюючи розум. Потрібно було щось сказати, виправити, зробити хоч щось, хоч якось…
Ще кілька секунд тиші — і Густав бовкнув би найбільшу дурницю у своєму житті, та, на щастя, Августо виявився швидшим: подався вперед, знову з'єднуючи їхні губи в поцілунку. Густаву перехопило подих. Обережно, нестерпно ніжно, Августо торкався його, ніби боячись, що він от-от відступить, ніби досі даючи примарну можливість саме так і вчинити — зупинитися, лишити все, як було.
Ні. Нізащо. Заради всього святого, Густав просто не міг втратити цей шанс.
Портфель тихо гупнувся на підлогу, коли поет відпустив його, звільнену долоню натомість вкладаючи на Августову щоку. Лагідно притягнув хлопця ще ближче до себе і мало не захлинувся від полегшення, коли той усміхнувся йому в губи. І що ж, шляху назад для Густава більше не було. Саме в цей момент метелики, що так довго жили у нього всередині, остаточно розправили крила й закружляли в ритмі вальсу, з усіх сил линучи до блакитноокого винуватця свого існування. Густав їх чудово розумів, сам плавився від чужої близькості…
— Трамвай! — Августо раптом відсахнувся, сполохано репетуючи: — Трамвай! Густаве, трамвай! Потяг!
Нарешті усвідомивши сенс цих слів, Густав зірвався з місця, підхопивши портфель, миттєво вилетів за двері. Вже на сходовій клітці обернувся:
— Августо… Августо, я…
— Біжи, — перебив його той, але усміхнувся при цьому так світло, що жодних слів більше й не було потрібно. — Біжи, Густаве.
— Бувай! — вже несучись вниз сходами, крикнув поет. — До вечора!
— Щасти! — почув у відповідь, коли двері під'їзду вже захлопувалися у нього за спиною.
Густав біг на зупинку, мало не врізаючись в інших перехожих, на ходу перепрошуючи у тих, кому ненароком наступив на ногу. Біг, сподіваючись, що якимось магічним чином трамвай затримається на якихось кілька хвилин, щоб дочекатися ще одного невдаху-пасажира. Біг, притискаючи до грудей портфель з віршами, не в змозі стримати найщасливішої усмішки, адже один з них був написаний іншим почерком. Був написаний рукою найпрекраснішої людини у світі; рукою того, чия "щаслива" краватка зараз красувалася на Густавовій шиї; рукою того, чий поцілунок змусив поета забути про існування часу і простору.
— Зачекайте! Чекайте..! — застрибуючи в трамвай, що вже почав рухатися, Густав почувався щасливим. Абсолютно, непристойно щасливим.
А ще він не знав, що десь там, в коридорі їхньої малесенької квартири, Августо так і стояв, притиснувшись спиною до дверей, та розгублено-зачаровано торкався пальцями власних губ, що досі палали від неочікуваного поцілунку.
Метелики в його животі так само захоплено тріпотіли крильцями.