Chapter Text
Кожен раз, коли він бачив світлину, фізичну, реальну, єдине, що було в його голові – це гомін сканера. Різкий дзвін. Роз’їдаюче відчуття пилу у порожнині носа, а в найгірших випадках і у горлі теж.
Він вже давно мав ці фото оцифрованими, але йому подобалося, коли вони висіли у вітальні замість годинника. Мабуть, було дивним тримати світлини своєї колишньої дружини на такому помітному місці.
Та годинник потрібен був йому в офісі, а вітальня порожніла з самого моменту, як він відмовився від супутникового телебачення. Однак нещодавно все почало змінюватися.
Йому часто не спалося й так. А одного дня з-за стіни почав булькотіти плач. І крики. Дитячі. Іноді він думав, що просто галюцінував, що перепрацював і марив по ночах. Але згодом довелося подивитися правді в очі.
Тож , ця жінка переїхала геть нещодавно. Від сусідів він дізнався її ім’я - Люція. І її маленькі люциферики.
Він спостерігав тижнями, як раніше порожній балкон обростав життям. Жінка вивішувала там одяг: крихітні кофтинки й спідниці, темно - сині піджачки, мереживні сорочки, легінси, светр з гусячою лапкою, свої бюстгальтери. Одного дня там з’явилося величезне алое, яке десь через тиждень зникло й замінилося двома рожевими самокатами.
Він як раз доскановував останні світлини. Вже було за опівніч. Гудіння масивного промислового принтера змушувало біль з голови віддаватися аж у спину. Йому слід було б знати які вони насправді гучні, перед тим як забирати його додому. В офісі гул стояв завжди і все наче зливалося разом, але в квартирі це було геть іншим. Саян сказав, що цей принтер “відкушував” края і постійно видавав помилки, і що не друкував у кольорі. Дамир знав, що Саян просто не вмів читати англійською. Він й сам не вмів, але спромігся скласти два плюс два та навіть змусити його друкувати кольорами, доки потрібні чорнила не скінчилися.
Та зайвих грошей не буває. Здавалося, він мав більше приватних клієнтів, ніж клієнтів в друкарні, адже всі хотіли отрмати послугу якомога дешевше. Тож повертаючись з роботи, він одразу ж направлявся сканувати чиїсь весілля, гулянки, подорожі, аби люди мали ці моменти на дисках і флешках. Вони взагалі задумувалися, що він все, тобто дійсно все, це бачив? Іноді виглядало так , наче вони й гадки не мали.
Дамир майже й не помітив, як до гулу додався дитячий плач. Спостерігаючи за тим, як на екрані монітору з’явилася чергова іконка чергової світлини, він підвівся бездумно. Він протер очі долонями й вийшов у під’їзд.
Оббивка її дверей була м’яка й нагадувала старі дивани, тож стукання вийшло глухим, тим не менш , вона тоді майже одразу відчинила.
Він опустив погляд з картин униз, вздовж розкішної горіхової стінки і на маківку Люції. Вона лежала, згорнувшись калачиком, волосся розпластане по спині, мов коріння дерева, пригладжене його долонею. Він повільно стиснув пасми в кулак, тоді розтиснув його, проводячи рукою по її плечам натомість. Йому хотілося скрутити його, потягнути її на себе, нахилитися та побачити її обличчя повністю. Люція намагалася взяти його глибше, а що не могла взяти глибше пестила рукою.
Вона завжди робила це так тихо. У Дамира застряг видих у горлі та він пітнів, як пес.
Люція ковтнула і мало не закашлялася. Вона провела головкою по піднебінню, притиснула нею до внутрішньої сторони щоки і подивилася на нього. ЇЇ обличчя горіло, губи були розтягнуті у короткій, скривленій усмішці навколо його стовбуру.
Дамир усміхнувся теж, нарешті гучно зітхаючи.
Це Люція запропонувала йому ще тоді попити каву разом. Він не міг звинувачувати себе, не він це почав, чи не так? Щоправда, вона не мала навіть розчинної кави вдома. Так це все й почалося.
Дамир відкинув її волосся і узяв її плечі у міцну хватку, нахиляючись трохи вперед. Його пальці прокотилися скам’янілими м’язами.
- Втомилася? - він спитав.
Люція засміялася, ведучи плечем, однак швидко здалася й дала йому розім’яти їх.
- Не більше ніж ти, - вона відповіла між притисканнями губ до нього.
Голос Люції дзвенів тихо, неначе хтось перетворив його у кумедну звукову доріжку і стиснув, згладжуючи у щось гармонійне, що Дамир слухав би годинами.
Він відкинувся на спинку дивану, даючи їй діяти. Рука тепер подорожувала між її лопаток, пестила її светр, вигин талії.
Долонею другої руки він приклався поверх руки Люції, змушуючи її робити обривчасті поштовхи, пересуваючи шкіру вздовж скам’янілої плоті. Він не міг стримати цю погоню за віддаленим відчуттям ейфорії і розв’язки, що бурліло десь у тестикулах. І хоча намагання стримуватися, бути ніжнішим і уважнішим до неї не були провальними, під кінець він завжди так чи інакше розходився.
Люція швидко перейняла ініціативу і продовжувала рухи кулаком у тому ж темпі. Хоча це й близько не нагадувало його власні грубі рухи. Коли він намагався розслабитися, він не піклувався про чуйність, тож все виходило чисто механічним. Вона ж була геть протилежним. Люція прикладала лише достатньо сили, аби змусити м’ясистий шар ковзати по твердішому стрижню, а коли її тоненькі пальці випадково натискали сильніше або формували з себе колечко, він ледь стримував бажання схопити її, зім’яти, розкусати й обцілувати.
І чим довше вона задовільняла його, тим неминучішим було солодке, розслаблаюче розв’язання, що таїлося у його нутрощах. Точніше ні, в біса, він відчував наче от-от вибухне, надується як кулька й лусне, з тим, як шалено стрімко його голова відчувалася тяжчою й туманнішою. Усвідомлення, що опісля наплине розслаблення й сонливість, робили це лише більш сверблячим.
- Люціє, - він пробурмотів.
Вона підняла брови, востаннє опускаючись горлом по його довжині. Знову зиркнула на нього. Дамир бездумно скуйовдив подол її светра під своїми пальцями. Він укусив себе за щоку аби стримати усмішку. Тремтячий глибокий видих вишкрябав з його горла. Дамир стиснув щелепи разом й дав теплу розлитися тілом. Було дивовижним, що це відчуття було не більше, аніж ілюзією від оргазму, він міг би поклястися, що відчував, як жар котився його кінцівками. Напруга розв’язалася кількома поривами, виливаючись Люції на язика в’язкою течією.
Безсилий, Дамир ще якийсь час сидів скрюченим над нею, відчуваючи, як м’язи неначе пом’якшали по всьому тілу, приносячи з собою сонливість.
Люція обережно відсторонилася, одразу ж застібуючи губи разом аби не плямувати йому одяг чи диван. Вона витягнула з прозорої упаковки серветку з гранатовим візерунком й сплюнула сперму.
Дамир притримав її плече, коли розвеселено взяв вже холодну чашку чаю зі стола.
- Ось, запий.
Її рум’яне обличчя розпливлося в усмішці, вона закатила очі. Він приклав краєчок посудини до її губ, Люція притримала її за вушко та зробила пару ковтків. Тоді опустилася й ще раз взяла його член до рота. Це відчувалося разюче прохолодним. Дамир збудився б знову, але йому, на жаль, було вже далеко не п’ятнадцять.
Люція врешті-решт відстала від нього, сіла поруч, поправляючи волосся, не дивлячись, як він витирався й заправлявся. Вона взяла окуляри зі столика й натягнула їх назад на переносицю, поправляючи їх кволим рухом пальців. Вони контрастували з її блідою шкірою й водночас зливалися з червоним її щок. Йому подобалися окуляри, але вона завжди знімала їх перед тим, як вони заходили задалеко, що б вони там не робили.
- Такий турботливий, га? Джентельмен прямо, - вона подражнила.
- Ну авжеж, - Дамир відповів, зітхаючи й кладучи руку на її плече, підбурюючи її притиснутися до нього, - А як інакше з такою тендітною жіночкою, як ти?
Він похитав головою, вимовляючи кожен склад в слові “тендітна” болісно чітко. Можливо, було б хорошою ідею поцілувати її.
Люція грайливо взяла його руку й поклала її собі на талію. Вона заплющила очі й позіхнула, прикриваючи рота кулаком.
- Я коли у тебе, то завжди спати хочу. Так затишно, - її плечі підійнялася, а губи трохи витягнулися, - й тепло.
- Тому що обігірівач треба на трійку ставити.
Вона блимнула, підіймаючи брів на його слова.
- А за опалення ти мені будеш платити?
Дамир засміявся.
- Буду, я ж не ідіот. Я не хочу, щоб цвіль до мене попала.
Люція повела головою.
- Надто розумний ти.
Йому здалося, вона глянула туди, де раніше висів годинник.