Work Text:
“Ось дім,
Що збудував собі Джек.”
- У нас проблема.
Томасо приземлився на дах вежі, перетік в людську форму на відчиненому балконі і зайшов до кімнати. Лючо, що розлігся на широкому дивані, задумливо перебираючи струни лютні, почув його лише з другого разу.
- Ти ранувато сьогодні.
- Кажу ж, є проблема. Проблеми навіть. Сім, якщо бути геть точним.
- Гарне число. В нас гості?
- Так, і серед них я винюхав лицаря. Рішучістю тхне від самого кордону – мало не задихнувся, поки летів сюди.
- Який жах. - Принц, а це був саме він, насмішкувато похитав головою. - Знову тобі доведеться дихати вогнем і губити невинні душі.
- Власне в цьому й проблема. - Томасо зітхнув, сідаючи на краєчок дивану. Лючо відклав лютню на столик й теж сів. - Я більше не хочу нікого губити сходу.
- То це і ти тепер теж хочеш збагрити мене першому-ліпшому, в якого з благородного хіба походження батьків? - Лючо сердито склав руки на грудях. - Ти ж бачив цих принців! Боягузи – це раз, страшки – це два, недалекі – це три. От тобі за увесь цей час хоч хтось сподобався?
Томасо промовчав.
- Отож-бо!
Дракон склав долоні човником й сховав під ним обличчя.
- Дивись, - він пробурмотів втомлено, - твої мама і тато хочуть зятя, невістку – неважливо, я маю відсіювати недостойних, але не палити чужоземних принців направо й наліво. І я згідний, що поки достойних було мало. Та ти ж навіть не планував давати комусь хоч найменший шанс. В цьому проблема, Лючо!
Принц ображено відвів погляд. Довге волосся розвівав літній вітерець і Томасо задивився на нього, забуваючи на мить про їхню дискусію. Лючо був невимовно красивим, а ще він був його найкращим другом. І він не планував віддавати свого друга аби кому, для нього це було очевидною істиною. Та Лючо же, хоч і все розумів, вперто не бажав миритись із реальністю, викидаючи регулярні коники.
- Я зовсім не хочу образити тебе, мій любий. Я кажу лише правду, бо ціную й бажаю добра. Принаймні так мені здається.
- І що ти пропонуєш? - Принц все ще тримався сердито, та очі світились прихильністю у відповідь на чесність.
- Пропоную придивитися до цього лицаря. І якщо сподобається – дати йому шанс. - Він усміхнувся й простягнув Лючо теплу шершаву долоню.
- А якщо ні? - Він вклав свою тендітну руку з довгими музичними пальцями в його і з викликом поглянув в очі.
- Тоді, - Томасо плавно опустився на коліно перед принцом, благоговійно цілуючи кісточки, а на обличчі розквітла хитра посмішка, - я його зʼїм.
***
- Я все ще не розумію, чому ти не можеш зробити це без команди підтримки? Я міг би зараз пити пиво й грати в кості – ще не пізно повернути коня.
- А ще міг би стулити пащу і підтримати рідного братіка! - Гаркнув Даня. Їхати по спеці в повному обладунку було відверто поганим рішенням. Ефект посилювався тим, що згадана команда підтримки їхала, як білі люди, в звичайному одязі, а на додаток до цього його рідненький старший брат відкривав свій рот тільки щоб познущатись. - Я може на вірну смерть йду, май трошки поваги.
- Саме тому ти нас всіх за собою й волочиш. - Валентин, єдиноутробний брат-близнюк, продовжував давити на болюче. - Вмирати гуртом буде значно веселіше!
- Взагалі-то я кликав лише тебе.
- І Федька.
- І Федька.
- То тоді чому з нами їде ще четверо?
Вони повернули голови назад, чекаючи відповіді від згаданого Федька.
- Що? - Федір, нащадок шляхетного роду Ходакових, вправний музика і давнішній друг згаданих принців, сидів на козлах фіри поруч Йокубаса Андрюліса, князівського барда, що за сумісництвом був таємним федьковим коханням. Ну, як таємним. Про те, що ці двоє проводжали одне одного вологими, повними туги поглядами, знали всі, крім них самих, звісно. От як зараз, наприклад. Він наполохано відвів очі, роблячи себе ще більш очевидним. - Щось не так?
- Що-що, ти нащо за собою купу народу поволік?
- Але ж я кликав лишень тільки Йоко!
- Тоді чому з нами їде ще троє?
Вони синхронно поглянули на барда. Той і бровою не повів на відверту провокацію, продовжуючи дивитись на дорогу і коней. На Федька він дивився до цього.
- Бо я покликав Емілію за компанію. Хтось мусить тримати це дійство під контролем.
- А я взяла Лукаса із Аланасом. - Емілія висунулась з фургона й оглянула суворо по черзі Валю, а потім і Даню. - Чи ви хотіли залишити їх без нагляду?
Малі анцибори висунули голови в віконце фіри, показали дорослим язики і загиготіли, хутко ховаючись назад.
- Боже борони!
- Ні в якому разі!
- Чудово. Ще питання будуть?
Далі їхали мовчки.
Ночувати зупинились в королівському заїзді. Вільних номерів було три.
- Еміліє, ти окремо, ми з Данею разом, решта – вкупі. - Валентин було взявся керувати процесом заселення, відійшовши від шинквасу, де вони торгувались за ціни і вигоди, які мали входити в них.
- Так-так-так, - Емілія смикнула його набік. - А давай-но ти не будеш поперед батька в пекло лізти. Йокубаса з Федьком ми поселимо окремо , а я готова з хлопцями заночувати, якщо ти не плануєш витратити ніч на пустопорожні вмовляння Дані. - Вона виразно глянула на Валю і він ствердно кивнув їй, приймаючи пропозицію. Краще погодитись, ніж накликати на себе її праведний гнів.
- Ми заберемо малих до себе. - Даниїл дипломатично втрутився у розмову. - Гаразд, народ, - обернувся він до гурту, що обліпив столик біля стіни, чекаючи вечері, - зараз швиденько розкидаємо речі по кімнатах, вечеряємо і йдемо спати. Валь, бери хлопців, хай несуть пожитки, Федько, допоможеш мені з конями, а Емілія чекатиме, щоб нашу вечерю ніхто не з’їв, коли її принесуть.
По цьому вони розійшлися в різні боки.
Пізно вночі, після того, як щиро здивовані Федько і Йокубас, для ока поскандаливши, але швидко здавшись, і з погано приховуваним щастям закрились в кімнаті, Емілія допомогла принцам вкласти Лукаса з Аланасом й потім заснула сама. Брати трошки поговорили про все на світі і Даниїл вирішив вийти подихати перед сном. Доріжка до туалету хоч і була мощеною, та ліхтарі погасли ще ввечері, тож довелось йти практично навпомацки. Просити каганця було ліньки. Дорогу назад за рахунок того, що очі встигли звикнути до темряви, він вирішив прокласти через конюшні й ще раз глянути на коней. Вже в приміщенні, проходячи повз ряди сплячих тварин, він відчув на собі погляд. Не людський. Спиною пробіг неприємний холодок. Даня спокійно перевірив чи достатньо корму в його та Валіного верхових, заглянув на трьох рудих, які тягнули фіру з рештою компанії та речима, й повільно пішов до виходу. Очі продовжували дивиться. На вулиці він попрямував дорогою, що вела в ліс, далі від заїзду, ведучи істоту за собою. І хоч зі зброї при собі принц мав лиш маленьку мізерікордію, та наражати на небезпеку людей, що мирно спали в будинку, він не міг. Коли обриси будівель зникли за деревами, принц різко повернувся, стикаючись з поглядом вогненних очей. Оу, дракон.
- Чого тобі, - він не планував грати в довгі ігри, запитуючи одразу і по ділу, - чому переслідуєш мене?
Дракон витік з-за темряви дерев на світлу кам’яну дорогу. Він був у людській формі: високий чоловік середніх років і тільки палаючі очі видавали в ньому правдиве надприродне єство.
- То це так тепер ведуть себе шляхетні лицарі? - Голос його був геть людським і з відчутною іскрою єхидності. Дракон зробив кілька кроків вперед. - Ні тобі виховання, ні тобі манер – одне босяцтво.
- Вітаю, вельмишановний пане драконе, гарна ніч для прогулянки, еге ж? - Даня з насмішкою задекларував свою ввічливість і навіть злегка вклонився. - Та чи не були би ви, глибоко шанований пане драконе, таким ласкавим, і не пояснили би спершу ваших намірів, адже не личить творінню вашого рівня ховатись по конюшнях, вистежуючи у темряві беззбройних смертних.
Дракон замовк, перетравлюючи сарказм сказаного.
- Бачу-бачу, - врешті сказав він, підходячи до Дані ще ближче, - що ти вмієш бути шанобливим. Давай тоді знайомитись. - Він витягнув вперед злегка лускату руку. - Томасо з роду Сабатіні, дракон, як ти вже здогадався.
- Даниїл з Лещинських, принц за спадком і лицар за покликанням. - Він без вагань потис гарячу долоню. - Не скажу що радий часу і місцю, але познайомитися з драконом завжди хотів.
Вони рушили повільним кроком в сторону заїзду.
- То що, Томасо, - Даниїл порушив тишу. - розказуй про принцесу, раз ти тут.
- Жваво метикуєш, лицарю. - Дракон задоволено видихнув клубок пари. В людській подобі це виглядало майже смішно. - Я тут справді через Лючо.
- Так звати принцесу? Красиве імʼя.
- Так, звати. Але не її, - Томасо прочистив горло, - а його.
Даня аж присвиснув.
- Щось я, здається, пропустив цей момент. Латина мені, відверто кажучи, завжди важко давалася, з грекою справи кращі. А букви в листі ще й такі звивисті були... - Він розвів руками. - Але це нічого страшного.
- Нічого страшного? - Дракон різко зупинився і суворо поглянув на хлопця, шукаючи на його обличчі слідів чи то вагань, чи то навіть відрази. - Тебе не хвилює, що Лючо принц?
- Ну, - він почухав лоба й відкинув пасмо висвітленого волосся убік, - не сильно, якщо говорити відверто. Що це повинно змінити? Я в дорозі вже кілька днів – це раз, зі мною йде купа друзів – це два, а мої батьки й народ чекають на визволеного бранця фортеці, з яким я неодмінно повернусь додому – це три. Шляху назад немає. Якщо треба боротись за принца – так тому й бути. Розвертатися - не мій варіант.
- І ти також розумієш, що йдеш на реальний ризик?
Короткий кивок.
- Ще ніхто не повернувся живим від вежі, в якій заточений Лючо. - Остання спроба достукатись до здорового глузду.
- Себто не повернувся від тебе. - Принц уїдливо вишкірився. Томасо точно гарно бачить в темряві, тож хай дивиться, хай бачить, що він не боїться. - Але ж я ще досі живий.
- Ну звісно. - Він сказав це дуже спокійно. Аж занадто. - Та я лише виконую накази мого володаря.
- Ага, то це він тебе послав сюди уникнути кровопролиття. - Даниїл кивнув, викладаючи хід своїх думок дракону. - Міг би відразу сказати, що принц не бажає приймати залицянь. Це дійсно може змінити справу.
- Не вгадав, лицарю. Я тут з власної волі.
- Його високість не люблять дивитись на трупи і ти вирішив зіграти на випередження?
- Ну чого ж, навіть навпаки. - Він зітхнув. - На трупи не люблю дивитись я.
- Відмовляєш мене, значить.
- Можна й так сказати. Я справді не хочу нікого кривдити.
- Добре. Гарно побалакали, драконе. Бачу, що ти справді хороший друг і відданий слуга свого пана. - Даниїл склав долоні в замок і шанобливо кивнув Томасо. - Але я хотів би виспатись, бо вже вранці планую подолати останній відрізок до фортеці, в якій зустрінусь зі своєю доленькою.
По цій браваді він повернув на доріжку до заїзду, лишаючи розгубленого дракона самотньо стояти посеред бруківчатого шляху.
- Бісові принци! - Як тільки фігура Дані зникла за дверима заїзду, Томасо рвучко обернувся в звичайну форму, зі свистом розрізаючи крилами нічне повітря і злісно дихаючи полум’ям. - Один впертий, інший чи тупий, чи ще впертіший, чи все разом. Щоби вас обох громовиці били!
***
На балконі його зустрічав на диво бадьорий, як для такої безбожно ранньої пори, Лючо.
- Ти куди літав? - Він стояв, діловито вперши руки в боки. Поза, що вимагала від нього звіту, як від підлеглого. - Граєш в ігри за моєю спиною?
- Борони Боже, - він опустив погляд, свідомо підкоряючись королівській владі, - жодних ігор, лише турбота про мого володаря.
Клятущі гонорові принци і їхні вибрики! За що йому увесь цей аматорський театр?
- З батьками моїми теж з турботи до мене працюєш? - А це от було боляче. - Чи ти думав, що я пропустив твої вчорашні слова повз вуха?
- Я помру лише для тебе і лише за тебе, Лючо. - З неприхованим роздратуванням відповів дракон, - Якби я слухав твоїх батьків, зараз би ми тут не стояли. Й ти це добре розумієш і без мене.
От впертюх! Норовливий, породистий і твердолобий. Сам знає, що вічно сидіти у вежі не вийде. Дратується, через це й зриває гнів на бідному Томасо, бо більше нічого вдіяти не може.
- Ти ж не думаєш, що тобі зійде з рук твоє свавілля? - Принц продовжував лютувати. - Я знаю шляхи до приборкання таких, як ти!
- Готовий до зустрічі з катом вже зараз, - знає він, аякже, - очікую лиш наказу мого пана і сам охоче підставлю голову.
План народжувався в ту ж мить, поки Лючо продовжував розпинатися про кари і його священне право скористатись ними.
- Гаразд, високосте. - Він підняв руку, закликаючи принца звернути на нього увагу. Той замовк, примружившись і стиснувши губи в тонку бліду смужку. - Я повинен відлучитись на деякий час. Обіцяю повернутись зовсім скоро.
Томасо не дочекався, поки Лючо знову відкриє рота, а одразу стрибнув з балкону, злітаючи вгору вже на крилах істинної форми.
***
- Я бачу вежу! - Схвильовано закричав Аланас, дивлячись у підзорну трубу, поки збоку Лукас нетерпляче чекав своєї черги теж подивитись на їхню ціль.
Вони стояли на межі лісу й череди полів та сіл, а вдалині виднілася фортеця, до якої вони прямували.
- І справді, - після малих трубу взяв Даниїл, - це точно вона.
- Їдемо тоді до найближчого заїзду, - Валя поклав руку йому на плече, - а там вже будемо розбиратися з подальшою логістикою.
Рушити вони не встигли. Зі сторони фортеці до них стрімко летіло щось. От трясця, дракон.
- Дракон, бляха! - Закричали хлопці й заховались в фургоні лише для того, щоб висунути носи, виглядаючи тварюку крізь віконце.
- В сенсі дракон? - З фіри виглянула Емілія з читальними окулярами на носі. В руках вона тримала невеликий фоліант.
- Дракон, дійсно. - Сонний Йокубас відірвав на хвильку голову від Федькового плеча й примружився, вдивляючись в небо. А потім знову притулився до Федора, який одразу заворкотів йому щось на вухо.
- Даня? Не хочеш нічого нам сказати? - Валя суворо глянув на брата.
Даня нервово посміхнувся, продовжуючи стискати в руках трубу. Дракон був достатньо близько, щоб можна було розгледіти окремі його риси. Їм кінець, це точно.
Проте, замість почати дихати вогнем, дракон натомість залетів за дерева й вийшов до них в людській подобі.
- Привіт, Даниїле. - Він не підходив близько. - На два слова. Давай пройдемось.
- Привіт, Томасо. - Принц кивнув друзям невербальне все в порядку . - Ходімо.
Їх проводило шість пар здивованих очей.
- Маю пропозицію. - Дракон перейшов одразу до справи.
О, а це вже діло.
- Уважно слухаю.
- Ти ж не боїшся висоти?
- Та наче ні…
- Чудово, тоді знімай свій металолом і полетіли.
- Що? Куди?
- Не тупи, хлопче. - Лючо добряче попсув йому нерви, тож легка придуркуватість лицаря почала його дратувати. - До принца.
- Так, зупинись-но, будь ласка. - Даня втупився у нього поглядом. - Ще вночі ти іншої співав. Що трапилось за ці години?
- Я зрозумів, що ти ідеально йому підходиш. Він цього ще не усвідомлює, та мені зі сторони видніше, тож я даю тобі своє благословення і надприродну поміч. Це замість битви зі мною. Приборкаєш принца і вважай, що ти переміг.
- І в чому ж тут підступ?
- Побачиш. - Він подивився на нього, як на місцевого дурника. Шо ти, мовляв, розумнику, не викупаєш очевидного.
Даниїл розсміявся.
- Оце так ти, хитрун лускатий, кидаєш мене в лапи чудовиська. Він же злий певно, як тисяча бісів.
- Значить таки лиш впертий. - Пробурмотів стиха Томасо. - То що, полетіли?
Вони здійнялись над деревами й Даня замахав руками його команді, що тривожно вдивлялись в його обриси, вишукуючи слідів боротьби.
- Все гаразд, народ! - Він закричав їм. - Чекайте мене в заїзді, постараюсь повернутись або сам, або надішлю гінця.
Потенційний гінець фиркнув й з ніздрів полетіли клуби пари.
- Оце сервіс, - Емілія вражено дивилась в небо, в якому зникав дракон з Данею на спині, - до принцес тепер вже прямо додому привозять.
***
Томасо скинув лицаря на балкон й зробивши коло навколо даху, полетів геть.
- Прямо так одразу? А слівце напутнє? - Даня обтрусив штани й зайшов до кімнати.
- Ти хто?
А це, здається, його принц, чекає при вході.
- Доленька твоя... - Даниїл поглянув на хлопця і йому відняло мову.
О, тепер він бачив сенс у високій вежі, у цій неприступній фортеці. Бачив сенс у драконі, що боронив її. Він би і сам тримав його в сховищі, в найглибшій найдальшій скарбниці, як троль, що оберігає гори коштовного каміння. Подалі від очей і рук, поглибше від власних думок. Принц був чарівнішим від прекрасних ельфів, з якими колись він зустрічався в лісах над Борисфеном. Чорні, як сама ніч, очі, розсип шовкового волосся – він відчув, як серце пропускає удар за ударом, а долоні зрадливо пітніють. Наступними відчуттями були поштовх і темрява, яка радо прийняла його в свої обійми.
Свідомість же поверталась з болем в голові і нудотою. Він, певно, вже був як мінімум в чистилищі, бо як тільки розліпив очі, то над ним сидів чорнокосий і кароокий янгол.
- Ох, ти живий! - З відчутним полегшенням промовив нефілім. - Хвала небу!
- Де я? І чого так паршиво?
- Все ще у фортеці. - Янгол зітхнув. - Ти вдарився головою, коли падав. На потилиці є шишка, але обійшлось майже без крові.
- Ой, це ж ти принц! - Даня зробив невдалу спробу підвестися але перед очима пробігло стадо зірочок й довелося безпомічно повертати голову назад на подушку, а тіло на диван.
- Звідки ти взагалі тут узявся? - Лючо суворо подивився на нього, шукаючи відповіді в розфокусованих очах.
- Я? - Даниїл примружився, силячись згадати хоч щось. В голові противно шуміло. - Мене дракон приніс. Зелений такий, лускатий.
- Томасо! - Принц сердито тупнув ногою, переносячи увагу з нещасного лицаря на розкриті балконні двері, ніби там прямо за ними підслуховував дракон-паршивець. - Ну все, кінець тобі, гаде повзучий!
Від гучних звуків в голові Дані затріщало й він болісно застогнав, хапаючись руками за стражденну голову.
- Крапельку тихіше, благаю. - Голос скоріше нагадував жалібне скиглення.
- Навіщо Томасо тебе підіслав?- Довгокосий принц не мав на кого виплеснути своє незадоволення і праведний гнів. Можливо що й самотність, бо сидіти замкненим кілька років у вежі, маючи в друзях лише гада повзучого, не дуже то й легко. - Ану признавайся!
- А можна спершу чогось холодного? Боюсь обблювати тобі диванчик.
Принц подивився на нього, як на лайно, та все ж змилувався і поліз ритись кудись в сусідню кімнату, вручаючи йому потім невеликий з темного скла флакон, що пах карболкою і полином.
- Зроби ковток, але тільки один, - він уважно простежив за тим, як кадик нещасного зайди сіпнувся, поки він виконував, як було велено, а тоді рвучко вихопив пляшечку з його слабких пальців, - це медична магія. Має стати краще.
Зілля було справді дієвим: за кілька хвилин в голові прояснилось, а біль та набряк зійшли, ніби їх і не було.
- Дякую, - Даня нарешті зміг сісти, - ти мій рятівник, Лючо.
Нормальний такий рятівник: спершу вгрів по тім’ячку чимось, а потім сам же й підлікував.
- Ну то що, незнайомцю, - принц насторожено сів на інший край диванчика, - я чекаю відповідей. І тобі краще поспішити, поки моє терпіння все ще присутнє. А то наступне випадкове твоє падіння може стати вже останнім.
- По-перше, мене ніхто не підсилав, - почав Даниїл з зітханням, - я сам сюди йшов і це твій навіжений дракон прилітав мене лякати болісною кончиною якраз от сьогодні вночі. Обіцяв що я не переживу битви за принца. А сьогодні вранці безцеремонно схопив і приніс прямо тобі до ніг. Дивні вони якісь, ці дракони.
- Принц... - Він було почав, аж потім майже захлинувся власними словами. - То це ти той лицар, якого вчора винюхав Томасо!
- Ох, ваша високосте, дозвольте представитися, - Даня згадав за манери, підриваючись з дивану і припадаючи одразу на коліно, - Даниїл з Лещинських, молодший спадкоємець трону, а ще лицар і перший красень королівства за сумісництвом.
- І ще дуже скромний, так. Я Лючо. - Він промовив з надмірною недбалістю, закочуючи очі. - Та ти й так знаєш.
- Знаю. Випадково дізнався від твого лускатого дружка, що в неволі страшний дракон тримає не принцесу, а прекрасного принца. - Даниїл сором’язливо усміхнувся. - Якраз десь між тим, як він мене залякував і вмовляв повернути назад. Але ж як я міг повернути? І не побачити цего скарбу на власні очі?
- Ти… справді не погодився піти? - Захоплення личило принцу, його мигдалеві очі блиснули чимось пекучим і Даня, хоч вже був без тями, відчув як втрачає контроль повністю й безповоротно. Вмерти заради нього? Легко!
- Ну ось я тут.
Вони затихли. Лючо задумливо накручував на палець шовкове пасмо, Даня сів назад і уважно слідкував за кожним його рухом. Як мишка, що вже примирилась із долею стати здобиччю когось хижого. Потім Лючо встав і відійшов до столу під вікном, стаючи навпроти Даниїла. В знову суворих очах його він бачив на дні ось те гаряче щось. Отже, він не один тут під враженням. З цим можна було працювати.
- Тобто ти вирішив піти на вірну смерть? - Почав той знову.
- Ну, типу того. - Він знизав плечима і знову усміхнувся.
- І це після того, як ти дізнався що я ніяка не принцеса, а цілком собі принц?
- Та що ж ви так вчепились в того принца нещасного! - Він драматично сплеснув долонями. - Якраз після цього ще більше сповнився рішучості, вже казав.
Лючо плавно відштовхнувся від столу й зробив крок в напрямку Дані.
- І все ще готовий померти? - Він досі вкладав недовіру в свою інтонацію, але ось те інше, те нестримне і дике, бадьоро рвалось на перший план, й стримувати його було абсолютно нікому.
Даня було встав з дивану.
- Сядь . - Наказ збив з ніг й він безвільно впав назад, ледь відчутно ахнувши. Лючо дозволив собі тінь кривої посмішки. - Хороший хлопчик. Ну так що, готовий?
- Готовий. - Температура в кімнаті з відкритим балконом й вікнами миттю підскочила на кілька градусів. - Хоч зараз накажи.
Лючо підійшов ще ближче і вперся в затягнуті штанами коліна дуже схвильованого лицаря. Контакт вибив дихання з Даніних легень і він мало не задихнувся, густо почервонівши. Цей ефект, який він спричинив Даниїлу, вочевидь дуже потішив принца. Він знову задоволено усміхнувся, спершу самими лише губами але емоція стрімко розповзлась обличчям, діставшись очей і щік, змиваючи нестримним гарячим потоком залишки недовіри та непевності.
- Ну тоді тримайся міцніше, лицарю .
***
В двері кімнати постукали.
- Ну кого там нелегка принесла? - Валентин сердито пробурмотів, відкриваючи непроханому гостеві. Вони з Емілією останні пів години вкладали спати Луку й Аланаса, тож його невдоволення було цілком зрозумілим: якщо вони прокинуться, то сьогодні пива йому тому не бачити.
З дверима очікувано стояв не Йокубай чи Федько. Ці би не церемонились.
- Маю послання. - Чорнявий високий чоловік чомусь видався Валі знайомим. А, це ж ранковий дракон. - Від принців.
- А давай-но ти постукаєшся ондечки в ту кімнату, забереш хлопців, ви замовите пива, а потім ти усім нам розкажеш що там і до чого? - Він тицьнув пальцем в потрібні двері й закрив свої, не вважаючи за потрібне пояснювати більше.
- Шо там? - Зашепотіла Емілія, чатуючи підлітковий сон. - Хто це був?
- Посланець. Відправив його до хлопців – хай поставить нам пінного. Я не готовий слухати його на тверезу голову.
До пива принесли гігантську тарілку солонини й першим ділом вони взялися діловито дегустували місцеві делікатеси, а лиш через якийсь час Валя згадала, що Томасо, як він сам їм представився, тут не просто так.
- То мій менший як там, - він сито гикнув, стираючи піну з вусів, - живий поки? Чи ти вже по наші душі прийшов?
- В порядку твій менший, - Томасо буркнув, сьорбаючи пивко, - я й не думав, що вони з Лючо так швидко поладнають. А ви знаєте, в мене слух дуже чутливий. Зробив добро на свою голову…
Федько, який ніжився в Йокубасових обіймах, зацікавлено підняв голову. Йоко поцілував його в русяву маківку.
- Ош Дані замість принцеси принц трапився?
- Ага, розпаковка, що пішла не за планом. - Компанія дружно засміялась з хорошого жарту. - Цього разу з фортеці випав хлоп.
Томасо взагалі виявився хорошим хлопцем, вони легко прийняли його до гурту, і тепер він сидів між Емілією й Валентином, розказував про своє нелегке буття, отримуючи співчутливі коментарі, важке зітхання і додаткове пиво поза чергою.
- І тому, якщо коротко, то принцам потрібно кілька днів, щоб вирішити свої справи. Просили почекати на них тут.
Йокубай щось сказав на вухо Федору, Томасо заломив брови, несхвально цокнувши язиком. Емілія з Валею загиготіли, багатозначно рухаючи бровами і стукаючись кухлями. Федір сховав обличчя в сорочці коханого, бард безтурботно показав непристойного жеста друзям й міцніше обійняв його. Очі його іскрились сміхом і щастям.
Місцевий музика забринчав якусь хтивщину, офіціант приніс їм нове барильце й нарізав свіжого сиру. Життя вирувало на повну.
- Нда, - Валентин похитав головою, - щось у вас в повітрі є таке. Вітальна сила якась, чи що. - А потім підняв кухоль. - Давайте ж вип’ємо за це.