Work Text:
Санджи обертався з боку на бік у спробах знайти зручне положення. Ліжко здавалося твердим, подушка не викликала сонливості, а ковдра заважала.
— Як же це нестерпно, — промимрив крізь зуби блондин.
Що б він не робив, сон не приходив до нього. Щоразу очі розплющувались самі по собі, скільки б Санджи подумки не говорив собі: “Спи”.
— Грець із цим ліжком, — не витримавши цього, він піднявся.
У голові неприємно загуділо, але це не завадило Санджи навпомацки підібрати зі столу пачку цигарок. Проігнорувавши вимкнене світло, він поплентався до підвіконня.
Злегка притулившись до скла, плечі Санджи сіпнулися від холоду за вікном. Та це нівелювала порожнеча в його серці. Нарешті він зміг зручно влаштуватись за останні дні.
Клацнула запальничка у його долонях, підпалюючи одну із цигарок. Сигаретний дим прагнув помандрувати у далечінь до одноманітних багатоповерхових будівель. Натомість темні хмарки були знесені вітром.
Запах тютюну не хвилював Санджи. Лише підбурював шукати щось поміж зірок. Таке рідне і недосяжне, поки погляд не спустився донизу.
І тут відкрився світ пішоходів, які прогулювалися нічним містом. Скрізь мерехтіли неонові вивіски, лунали звуки машин. Колись Санджи не доводилося розділяти їх на самоті. А зараз він відчував себе втраченим.
“Три тижні”, — крутилося у голові посеред усього галасу. Тижні, які Санджи міг провести із Зоро. Але він був навантажений роботою в ресторані “Бараті”.
Зоро, своєю чергою, готувався до чемпіонату з фехтування. Він повинен був вирішити його долю як професійного спортсмена. На який Зоро потрапити не зміг.
“Ти був зобов’язаний”, — Санджи захитав головою. “Ти був зобов’язаний прийти. Не лише тоді, а кожного в'їдливого дня. Навіть якби Марімо був злим через це”.
Санджи прикусив губи. Зоро таки сердився б. Його тренер заборонив дзвонити близьким, щоб той міг зосередитися на підготовці. Довелося обмежитися короткими повідомленнями: “Як ти? Снідав? Як минає підготовка?”, що стали такими буденними.
Дивлячись то на чат у телефоні, то на вулицю, Санджи сподівався спіймати зелене волосся і знайоме обличчя свого чоловіка. Для чого він робив це? Чому, якщо чудово розумів, що запізно вишукувати його постать у натовпі?
Тихо грюкнули вхідні двері, стривоживши тишу в квартирі. Санджи присягнувся б, що чув це, і шкіра схопилася гускою. Бажання стукотіли в голові сильніше, ніж дощ. Та якщо було їм місце, Санджи не відвертатиметься від чогось, що змушувало згадати про Зоро.
Хай навіть таке недосяжне, як спогади.
Витягнувши наступну сигарету із пачки, Санджи збирався її запалити, доки на маківку не приземлилася дощова крапля. А потім ще десятки таких. Бажаними губами предмет довелося відкласти і зачинити вікно.
Дощ на вулиці тарабанив у скло, заглушивши кроки в коридорі. Зітхнувши, Санджи повернувся до дверного отвору і сперся на підвіконня. Він не мав сумнівів, хто це міг бути. Розум стверджував, що у дверях очі побачать довгоочікуваний образ.
— Довго ти, Марімо. Шукав дорогу додому чи обходив усе місто? — мовив блондин.
Під слабким неоновим світлом за вікном Санджи ніби розгледів риси лиця Зоро: його тонкі брови, виразні вилиці та шрам що протягся на лівому оці, котрий вирізнявся найбільше і який Санджи так любив пестити.
Криво всміхнувшись, він заплющив очі. Зараз Санджи як ніколи хотілося побачити цього топографічного кретина. Він навіть пробачив би Зоро, що той щоразу не міг знайти шлях додому. Він міг би не жартувати про це.
— Я просто вирішив трохи прогулятися, — роздратовано відповів Зоро, схрестивши руки на грудях.
Марімо не любив, коли хтось вказував на його слабкості. Тому Санджи схилявся до того, що це можна було назвати чистою правдою, адже його чоловік завжди вигадував невдалі відмовки.
— Як скажеш, — Санджи підійшов до Зоро. — І все ж я радий, що ти переміг. Виправдовуєш звання лайнового мечника.
Санджи єхидно посміхнувся, а в очах блиснули маленькі зірочки. І руки його ледь затремтіли. Подобалося ж ось так підколювати Марімо.
Простягнувши свою долоню, Зоро накрив нею золоту маківку і безцеремонно скуйовдив його волосся. Блондин відчув, як пальці ніжно пройшлися по пасмах, трохи вологих зіпсувавши зачіску. Розтріпали її в боки.
— Не заривайся, завитку.
Губи Зоро зворушила усмішка, коли очі Санджи розширилися.
Щось глибоко всередині блондина розлилося приємним теплом. Затяте прізвисько, позбавлене всіляких прихованих образ, змусило Санджи почуватися так, немов би це було викарбуваним ім’ям. Серце забилося барабаном.
— А як продовжу, що буде?
Зоро прибрав долоню, лишивши опісля хаос на голові Санджи. Запізно блондин зрозумів, що погляд відвести від нього не міг. Ну й нехай. Він так хотів його побачити. Певно, і Марімо теж.
Санджи торкнувся плеча Зоро, відчувши долонею тканину піджака, з-під якого виглядала сорочка.
— Прикусиш язика і не зможеш дегустувати страви, — жартуючи, пророкотав чоловік.
Притулившись чолом до ключиці, Санджи видав короткий сміх. Під таким кутом очі окреслили штани з ременем які ідеально облягали ноги Зоро, а особливо – шкіряні туфлі.
Пізніше Санджи обов’язково жалкуватиме, що дозволив нахабному Марімо ходити у брудному взутті по квартирі. Але в будь-якому разі він зможе нагадати про це коли завгодно, а після – змусити вимити всю підлогу до блиску.
Піт впереміш з дощовими краплями, що текли по лобі Зоро, з ледь помітним збитим диханням доводили, що він поспішав з усіх ніг, щоб швидше потрапити додому. До Санджи.
— Слідкуй, щоб твій лишився на місці.
Він міг уявити, як усмішка Зоро стала ширшою. І вмить жорсткі пальці торкнулися підборіддя Санджи. Підняли його, аби знову заглянути в очі. У зіниці-вуглинки, де розпалився малий вогник.
Санджи лише хотів почути рідний голос, який завжди заспокоював його своїм низьким тембром. Прагнув відчути руки Зоро, які обіймали, ніби боялися втратити.
Ось чому він перебував в неймовірній агонії останні тижні. Йому боліло за Зоро. Але більше – за його дотиками. Доказом, що він поруч. І цього бракувало.
Обхопивши талію блондина, Зоро нахилився до нього за поцілунком. Він здавався таким неправдивим, що живіт Санджи стиснувся. Ноги не тримали, і він притиснувся до грудей Зоро.
Якби Марімо був тут… Про що це він? Санджи розплющив очі, відсторонившись від поцілунку. Зоро стояв перед ним. То чому лишалося почуття підступу?
— Ти в порядку? — запитав Зоро, схиливши голову.
Очі Санджи звузилися, вдивляючись у фехтувальника. Він повинен був помітити раніше, яким бляклим той був. І навіть так його душа горіла, палала бажанням, що тіло зрадницьки почало потіти.
— Дрібниці, — Санджи натягнуто всміхнувся.
Йому все ще було боляче, що в очах помутніло, і блондин не міг пригадати, що було далі. Лише закарбовані дотики.
Рука Зоро ковзнула між їхніми тілами, і Санджи різко вдихнув, вигнувшись на зустріч обережному дотику. Тонкі пальці схопились за простирадло.
Зоро. Якби Зоро був тут, з ним. Санджи торкнувся б золотих сережок, вдивляючись у золотий відблиск. Втопив би свою долоню у короткому волоссі – на диво м’якому і зеленому. Від його запаху моря заплющив би очі, даруючи поцілунок, який змусив би серце зробити кульбіт і зітліти.
Рухи їхніх тіл, що стикалися, і важкий збитий подих відлунювали в голові. Санджи бачив спалахи яскравих образів, які колись були втіленням його буття. Але зараз минули змусивши вичавити болісний стогін.
Ось вони разом, Зоро і він, у ліжку. Ось вони сваряться. Тепер гуляють на свіжому повітрі, сміючись із якоїсь дурні.
Вони лежали, намагаючись вгамувати дихання. Тоді Зоро обійняв Санджи, притиснувши до своїх грудей. Обличчя фехтувальника зарилося у волоссі, й блондин відчув, як його поцілували в маківку.
— Санджи? — тихо покликав Зоро.
— Мм?
— Я люблю тебе.
Він нічого не відповів. Санджи знав це всіма куточками своєї душі. Його не тільки хотіли, з ним проводили час. Щасливі та болісні моменти, які вони переживали, ділили навпіл.
Тому Санджи сильніше притиснувся до грудей чоловіка. Серце не втратило свого ритму, і він був впевнений, що Зоро теж чув ці дикі удари.
Санджи хотів завжди повертатись до спогадів. Хоч реальність від цього вони не змінювали.
Все це було у минулому. І кожен спогад потихеньку зникав, як тліючий попіл з-під улюблених цигарок. Зоро тут не було. Зоро більше не прийде.
Сидячи непорушно, погляд Санджи свердлив одну точку. Інші речі зійшли на другий план, бо більшості він все ж не помічав.
А цигарка продовжувала тліти, її попіл сипався на підвіконня. Дим заповнював легені, й у голові постало те нестерпне гудіння лікарняних приладів.
Серце, легені, артерії, мозок. Проникнення клинка в життєво важливі органи.