Chapter Text
— Дідько, — Густав кинув ображений погляд туди, де ще секунду тому на тумбочці біля ліжка тремтів вогник свічки, — знову згасла.
— Байдуже, ох… Байдуже, Густаве, ти тільки, мхх, тільки не зупиняйся… Прошу…
Поет щиро прагнув виконати це прохання, це було тим паче неважко, коли усе всередині кипіло від збудження, коли Августо так добре, так невимовно чуттєво приймав його пальці. Він би віддав що завгодно, аби не зупинятися, але…
— Ні чорта не видно.
Хлопець під ним голосно втягнув повітря від чергового глибокого поштовху. Густав не зором, якимось шостим чуттям побачив, як той солодко мружиться, як на мить вигинає губи у посмішці, шепочучи:
— Ну, мене ж ти у темряві не загубиш, — і ніби доводячи свою правоту (в якій Густав навіть не сумнівався: надто багато вони пережили, щоб тепер втратити одне одного, у надто вузькому були ліжку, щоб мати на це хоч найпримарніший шанс), простягнув руки у темноту, безпомилково обвиваючи їх навколо чужої шиї, схиляючи коханця ще ближче до себе.
Густав поцілував невидимі вуста. Десь під опущеними повіками йому вимальовувалися різнобарвні кола, пульсували, витанцьовували на п’ятьох тонких лініях, наче на ноти розкладаючи Августові стогони. Августові долоні тим часом ковзали його тілом. Саме в них, гарячі, витончені, знайомі до болю, він колись віддав своє серце. Тепер одна з них лягла на його зап’ясток в безмовному “ще, Густаве, ще-ще-ще…” Поет відчував — усе: як коханець нетерпляче совався, намагаючись подаватися стегнами назустріч, як розпачливо хапав повітря між поцілунками, як старанно розслаблявся, приймаючи його пальці все глибше. Шалено. Але лише відчувати Густаву було недостатньо…
— Не загублю, — він незграбно відсторонився, намагаючись прочитати емоції на чужому обличчі — марно, безмісячна ніч була страшно потайливою. — Але я хочу тебе бачити.
— Гуууставе… — Августо розчаровано проскімлив, коли той обережно забрав руку, лишаючи його сам на сам з холодною пусткою.
— Я зараз-зараз, — поет бурмотів, шарячи по тумбочці в пошуках сірників. — Є! — виголосив, нарешті тримаючи в руках коробок.
Креснув сірник — картина, що на мить вихопилася з темряви, вибила з Густавових легень усе повітря. Втім, роздивитися поет не встиг: вже наступної секунди сірник, не даючи часу наблизити себе до ґнота, зрадницьки згаснув.
— До біса! — тремтячими пальцями Густав намагався дістати ще один. Августо ж, зовсім не полегшуючи його завдання, стискав його ногами, ластився, потребуючи хоч якогось контакту.
Ще один спалах — і, не довіряючи більше сірникам, Густав схопив свічку та швидко підніс її до вогню. Через секунду вона загорілася, а поет так і застиг — не дихаючи, на колінах між чужих стегон, зі свічкою в руці, мов перед образом — бо перед ним був шедевр: Венера Урбінська — Августо, розпластаний на постелі, розпашілий, зацілований весь, розмальований гарячковим рум’янцем, що навіть у непевному жовтуватому світлі виднівся безпомильно. Його бажання відверте, безсоромне, оголене геть, як і сам власник, обпікало. Як існувати поруч з таким Августо, Густав і досі не розібрався.
Не витримуючи більше тиші, хлопець протягнув:
— Заради бога, ну чого ти тут ще не бачив? — нескромно ковзнув долонею по власних грудях і вниз по животу, аби нарешті торкнутися члена — явний, коханцю кинутий докір за те, що зволікає. Густав майже почувся винним. Тільки от схвильоване тріпотіння Августових вій та ніяково-блаженна усмішка, очевидна навіть попри те, як часто він кусав губи, не давали сумніватися, як саме бідний поет почувався, досліджуваний чужим поглядом.
— Який же ти у мене… — щире і поспішне, незавершене зізнання шелеснуло в інтимній напівтемряві. Жодних слів не було б достатньо, і Густав схилився, тягнучись до коханих губ.
Августо зойкнув, раптово і, здається, болісно, легко смикнувся. Густав навіть не встиг запитати, що сталося, як сам побачив: невелика, вже майже застигла плямка воску світліла на чужих грудях.
— Боже, пробач- Пробач, Августо… — він затараторив, миттєво повертаючи свічку в вертикальне положення. — От же ж бісів незграба… — не придумавши нічого краще й на цей раз уважаючи на небезпечний предмет в руці, знову нахилився та обережно подув, сподіваючись хоч так допомогти. — Вибач…
— Густаве, все в порядку, — почав було Августо.
— Та звісно, — сумно нахмурився той, — куди ж краще, — він знервовано дивився на ще мить тому гарячу кляксу, дивився будь-куди аби лише не в провалля чужих зіниць. Від почуття власної провини опускалися руки. — Вибач, я такий йолоп. Вибач, будь ласка…
Нарешті додумавшись до єдиної правильної дії, потягнувся, аби повернути свічку назад на підсвічник.
— Чекай, — в цю саму мить Августо піймав його зап’ясток, зупиняючи. — Чекай, я…
Густав нарешті наважився подивитися йому в очі. Втім, ясніше від цього не стало. Абсолютно. Августо хвилювався, в цьому не було жодного сумніву, але і неочікуваною цю емоцію не можна було назвати, враховуючи те, що сталося, враховуючи, на чому вони зупинилися. Всі ж інші почуття… Густав не був впевнений, що Августо сам у них розібрався.
Втім, припіднявшись на лікті та важко сковтнувши, хлопець на диво вдумливо промовив:
— Густаве, — поет раптом зрозумів, що вже чув цей тон. Саме так його друг, тоді лише друг (господи, скільки ж часу минуло?), звучав, коли почав своє “я маю тобі де в чому зізнатися…” Тільки на цей раз в його голосі було менше сорому, а сум, яким тоді були просякнуті не те що кожен звук, кожна буква, а навіть коми й крапки, здається, геть зник, замінившись чимось схожим на цікавість, передчуття, на довірливе прохання. Глибоко вдихнувши, Августо закінчив: — Зроби так ще раз.
Ці слова вибили Густаву землю з-під ніг не згірше, ніж колись ті, про життя у ванній.
— Що?.. Ні, Августо, я ж в-випадково. Я не можу- не хочу тобі боляче зроб-
— Та боже, Густаве! — перебив його Августо. — До чого тут… Це ж… Ну, — видно, не знаходячи слів, вдивлявся в чужі риси, сподіваючись, що той зрозуміє і так. Густав не розумів.
Зронивши змучене “бляха”, Августо закинув голову. Густав бачив, як той розгублено бігав очима, ніби в темних кутках попід стелею вишукуючи якусь підказку, та як не старався, поет не міг йому допомогти. В думках Густавових був цілковитий хаос. Єдине, на чому вдавалося сфокусуватися (і то до сорому чітко), — це те, як убивче красиво тінями підкреслений кадик виглядав на Августовій шиї. Бажання торкнутися його було геть немилосердним.
— Августо.
Хлопець знову подивився на нього. А тоді почав з усією терплячістю, на яку тільки був спроможний за таких обставин:
— Густаве, — зробив паузу та, якомога виразніше брови зводячи, продовжив: — це не боляче. Це багато чого, але не боляче. Правда, присягаюся тобі. Ну хочеш сам спробуй, крапни собі на руку.
Густав завагався — звісно, він воском бруднився, й далеко не раз. Як інакше, коли свічки часом єдиним джерелом світла були? Але робити це навмисне… Одного швидкого погляду в кохані, щирі, за ніч темніші зараз очі вистачило, щоб поет витягнув другу руку та, піднісши свічку ближче, обачно, аби на Августо точно не попало, нахилив її. Самотня крапля впала на його передпліччя трохи вище зап’ястка.
— Ох…
Тепло, навіть гаряче, але не обпікаючи. Вже за мить віск охолонув, застиг.
— Ну, як? — Августо прошепотів. Не дочекавшись відповіді, перемістив свою хватку на цю Густавову руку, підтягнув до себе, ніжно, з неприхованим захватом проходячись пучками пальців по майже ідеально круглій плямці.
Це стало останнім поштовхом, якого шестерні в Густавовій голові потребували, щоб почати обертатися. Усе побачене, почуте, відчуте за останні пару хвилин раптом почало мати сенс, склалося в стрункий ланцюжок, що вів до єдиного, абсолютно карколомного висновку. Ох, Августо…
— Не боляче, — тихо підтвердив поет. Від думки про те, що на чутливих ділянках тіла, так щедро йому коханцем відкритими, розплавлений віск мав відчуватися в рази різкіше, солодко занило внизу живота. — То ти хочеш..?
Августо поспішно кивнув. Відпустивши Густавову руку, зручніше сперся на лікті та з очевидним натяком кілька разів самими очима вказав на свій торс. Поет же зачаровано дивився на першу ластівку того, що мало статися далі — випадково ним пролита крапля воску тепер майоріла на чужих ребрах, здіймаючись і опадаючи в такт збитому Августовому диханню. Збудження накривало з подвоєною силою.
— Будь ласка, — благально зронив Августо.
Майже прозора калюжка на верхівці свічки спокусливо мінилася відблисками близького вогню, а тоді, слухаючись поруху Густавової руки, перелилася через край. Доля секунди вільного падіння — і Августо тихо ахнув, коли вона приземлилася десь в районі його сонячного сплетіння, тоненька цівочка потекла вниз від основної краплі. Віск застиг — бліда айстерка, кимось поміж сторінками книжки забута. Красива невимовно.
Густав раптом зрозумів недавній Августів рух (як тут, заради всього святого, стриматися?), обережно погладив кінчиками пальців новий візерунок — щось неочікувано зворушливе було в тому, як палко віск чіплявся за чужу шкіру (його поет теж розумів дуже добре). А тоді знову вдивився в кохане обличчя, вишукуючи хоч найменшу ознаку дискомфорту. Та Августо лише усміхнувся, сяйливо, п’янко зовсім:
— Ще, Густаве.
— Ти… Господи-Боже, — поет на мить замружився. Августо його геть не щадив: знову відкинувся на подушку, навіть руки кудись до голови звів, аби не заважати, підставлявся йому, мов білий лист. Втім, не такий уже й білий.
— А казав, що хочеш мене бачити… — Августо промуркотів смішливо.
— Хочу, — Густав випалив, ще до того, як встиг розплющити очі. Вийшло задихано й до болю нужденно. Якби хто тільки знав, як його серце тоді билося. Густав був впевнений, що будь-який лікар, що його пульс тоді виміряв би, ствердив, що рятувати вже пізно. Але це для поета вже давно не було новиною. Він посунув долоню, вкладаючи її на Августів бік, потребуючи опори, орієнтира, щоб якось маневрувати в тумані збудження і того безмежного, невиліковного почуття, що колись свавільно оселилося під ребрами. — Завжди хочу.
— Ну то не соромся, — Августо ледь чутно прошелестів, видно, теж в тому самому тумані загублений. Смішно-нетерпляче прогнувся в попереку. — Будь ласка…
Більше Густава не потрібно було просити.
Наступна крапля впала поруч з найпершою, застигаючи за кілька сантиметрів від лівого Августового соска, над серцем, що схвильовано пропустило удар. А потім ще раз, і ще, і ще… За кожним разом Густав все більше відпускав себе. Єдине, про що він тепер жалкував, — це що вони не дійшли до цього раніше. Зачаровано дивився, як раз за разом напружувалися чужі м’язи, як Августо мимоволі втягував живіт, ніби намагався втекти від доторку, лише щоб наступної миті знову вигнутися назустріч, пропонуючи усього себе. Августо в цьому світлі, непевному, тремтливому, що тінями його обіймало ласо, був геть неземний. Густаву подумалося, що певно так виглядав би перелесник, що знайшов свою жертву на ночівлі біля багаття і відпускати тепер точно не збирався, тільки ж його коханець охав зовсім по-смертному та за постіль хапався занадто знайомо, вразливо, як тільки люди вміють. Збудження його теж було зовсім людське. У Густава щось всередині важко переверталося від того, як Августів член притискався до живота, як дрібна крапелька виблискувала на голівці. Він нарешті торкнувся його, одночасно з тим нахилив свічку, дозволяючи воску опалити чужу шкіру ще нижче.
— Гууставе… — Августо простогнав, жадібно штовхаючись в гарячу долоню. — Ще! — замружився, наскільки міг, закинув голову, очевидно, не бажаючи бачити, не бажаючи знати, куди впаде наступна крапля. — Обожнюю тебе, ще…
І Густав з усією старанністю невмілого митця до його бажання дослухався: змінював темп, місце — під ключицею, на вишукано випираючі ребра збоку, так що віск круто стікав вниз, кудись до спини, тоді на плече, на друге, раптом нижче, біля самого пупка, і ще нижче, обережно, обминаючи темні кучерики, на гострий виступ тазової кісточки. Хлопець під ним захлинався вдячними стогонами.
Одна ідея не давала Густаву спокою. Не в силах більше чекати, він забрав руку з чужого члена, змушуючи Августо тихо проскиглити, натомість вклав її на чужу колінку, відхиляючи злегка вбік, та підніс свічку.
Дарма.
Наскільки ж, в біса, дарма.
Білуватий напівпрозорий потік на внутрішній стороні Августового стегна став найгіршим, найрозпуснішим, найпрекраснішим образом, що Густаву доводилося бачити. Втім, він же бачив його раніше, майже ідентичний, лише іншою (його) фарбою писаний. Повторити це знову було б так легко.
— Боже, тааак! — Августо простогнав, коли Густав до самого низу його стегна рукою ковзнув, і далі між сідниць та, не дражнячись, не змушуючи чекати більше, одразу пальцями до розслабленої дірочки проник. — Так! Так-так-так… Як же блядськи добре, Густаве!
Ліжко жалібно скрипнуло, коли Августо знову за бильце над головою схопився, вигинаючись геть абсурдно. Густав зрозумів, що довго той не протримається, вже того, що він сваритися починав, було достатньо для цього висновку. Густав зрозумів, що довго не протримається жоден з них. Особливо, коли, капнувши воском на тепер так запрошуючи розхилені стегна, відчув, як Августо стиснувся на його пальцях. Ні, неможливо просто…
— Августо? — Густав вже сам ледь здогадувався, про що питає, чи про що просить.
Але хлопець подивився йому в очі й, без сумніву, зрозумів усе, усміхнувся йому очманіло-щасливо:
— Поцілуй мене вже.
Це виявилося усім, чого Густав потребував. Ще мить — і свічка опинилася на підсвічнику на тумбочці, а поети з’єдналися у поцілунку, з’єдналися цілком.
Августо, відпустивши бильце, хапався за коханця, ніби іншого рятунку для нього у світі не існувало. Ліжко тепер тихо поскрипувало в такт його стогонам. Густав остаточно втрачав себе від відчуття воску на чужій шкірі, бо той, здавалося, був всюди. Він відчував його власними грудьми, що до Августових притискалися, губами, коли вдавалося до чужих ключиць дотягнутися, тильною стороною долоні воскові плями на чужому животі зачіпав, поки пестив Августів член в ритм своїм же поштовхам. А потім (останні зв’язні думки в той же момент покинули поетову голову) Августо схрестив ноги у нього за спиною — і застиглі патьоки воску торкнулися Густавових боків.
Густав не розумів. Не розумів, як віск взагалі міг тверднути, коли Августо так палав під ним. Поет сам від цього жару був готовий розплавитися, розтектися чужою шкірою, обволокти кожен вигин: і вилиці, і ключиці, і гострі тазові кісточки, і всі хребці виступаючі ніжно обійняти, кожну найменшу западинку хотів виповнити собою, прикипіти до Августової шкіри геть намертво, міцніше, ніж віск, ніж чорнило, ніж сонячні промені — так, аби ніколи більше не розлучатися.
Августо, ніби читаючи його думки, раптом притягнув ще ближче, зовсім у собі розчиняючи, і збито прошепотів:
— Я кохаю тебе.
— І я- я т-тебе, боже, кохаю, Августо-ооох! — поет простогнав, нарешті перетинаючи заповітну межу. Тільки розлучитися зараз і справді було неможливо — щось неясно скрикнувши, Августо, як і раніше, коли гарячі краплі торкалися його шкіри, стиснувся, востаннє штовхнувся в Густавову долоню.
Світ зупинився.
Здавалося, що навіть свічка на кілька секунд погасла.
Густав застиг, уткнувшись в чуже плече. Тіло неспішно відходило від карколомного піку, поступово поверталося під його контроль. Віднайти ж владу над власними думками було важче. Незграбними обривками вони снували у поетовій голові та розрізненими, але такими жаданими кадрами відтворювали усе, що щойно відбулося.
Між ними з Августо досі не було й міліметра простору. Густав відчув, як сироти побігли шкірою, коли той розчепив литки у нього за спиною, дозволяючи звільнитися (хоча руками й далі обіймав так само міцно, явно, на цьому не наполягаючи). Вдесятеро гірші мурашки вкрили поетову шкіру від усвідомлення, що він міг би зараз вмовити коханця встати, хоча б на коліна звестися, щоб малюнок на його стегнах ще кількома довгими вологими штрихами довершився. Найгірше, що Августо, напевно, згодився б, і то без особливих вмовлянь. Тільки просити його про таке зараз було б щонайменше жорстоко — рухатися, коли самому повіки розтулити видавалося страшним подвигом; тільки Густав не був впевнений, що зможе це пережити. Тому врешті здався: сповз нижче, притиснувся щокою до чужого живота, у поплямовану воском шкіру видихнув:
— Господи, Августо…
Хлопець тихо розсміявся. Густав ледь не застогнав, коли той потягнув його руку вгору та бездумно, певно, досі не до кінця собі належачи, пройшовся язиком, вправно збираючи усі до однієї краплі. Нарешті переплівши їхні пальці, промовив:
— Я б це по-іншому назвав, але… так.
Наступні кілька хвилин пройшли у тиші. Прислухаючись до себе у цей час, Густав дійшов невтішного висновку: збудження не зникло, аж ніяк. Врешті, після такого недостатньо було одного разу, щоб воно вичерпалося.
— Дідько, — Августо роздратовано цикнув, і Густав нарешті підняв на нього очі. Той, так і не відпускаючи його руки, іншою намагався прибрати плямку воску з власних грудей, що невдало прилипла до волосся і вперто не хотіла покидати Августове тіло. — Здається, я знову у ванній поселюся, поки це все відмию.
— Я допоможу, — запропонував Густав. Знову підтягнувшись повище, звільнив руку з Августової та обережно прийнявся знімати віск. Недовгі страждання, перемежовані Августовими “годі, лоскітно ж”, увінчалися успіхом, і Густав відклав тоненький шматочок воску на підсвічник. Вказавши поглядом на решту роботи, що їх очікувала, додав: — З усім допоможу.
— Дякую, — Августо розчулено усміхнуся, ніжним поцілунком мазнув по губах. А тоді раптом не менш ніжно, тільки зі схвильованим придихом прошепотів: — Ти тільки не поспішай так.
Густав навіть зойкнути не встиг, як опинився на спині, з Августо, що вже зручно вмощувався на його стегнах. Дідько, поет, мабуть, ніколи не зрозуміє, як саме його коханий фокусник примудрявся успішно міняти їх місцями, враховуючи мізерну ширину їхнього ліжка. Втім, зараз його це цікавило мало. Куди більше Густава хвилювали найпрекрасніші у світі очі, що відблисками полум’я заквітчані, тепер відверто розглядали його згори-вниз, та напівоплавлена свічка, що зависла над ним, мов дамоклів меч, любовно притримувана Августовою рукою.
Густав свою долю приймав із задоволенням, із затамованим диханням.
Він ще ніколи не був їй настільки вдячним, як коли почув багатообіцяюче Августове:
— До ранку ще далеко, правда ж?