Chapter Text
Техьон підвів погляд і втупився ним у головну бухгалтерку. Жінка була суха й висока, наче тичка, а ще зла, як зграя собак. Вона схилилася вперед, упершись у Техьонів стіл, і прошипіла:
- Я сказала, що мені треба до Міна.
- Я сказав, - прохолодно відізвався чоловік, - що пан Мін не приймає.
- Мені треба йому пояснити…
- Пан Мін не приймає. Документи він уже переглянув, висновки зробив.
- Він не розуміє, - тут уже прозвучало благання, та Техьон завжди був невблаганним.
- Ні, я думаю, пан Мін усе прекрасно розуміє: ви допустили розтрату й спробували це приховати. На жаль для вас, пан Мін чудово розуміється в бухгалтерії.
- Це не була моя ідея, не була. Будь ласка, пане Кім…
- Техьоне, - це зі селектора прозвучав голос Міна Юнгі. Він був стомлений, але не більше, - нехай вона увійде.
- Гаразд, пане Мін.
Техьон підвівся з місця, обтягнув жилетку, сьогодні сіру в світліші й темніші смуги. Вона личила до Техьонової білої сорочки, але більше до його темних очей.
- Пані Лі, - він обійшов свій стіл, жінку й підійшов до дверей. Ті були привідчинені, тож він просто штовхнув їх усередину. Важкі, темні, дерев’яні, вони, однак, легко піддалися й відчинилися. Першим у кабінет увійшов сам Техьон, став трохи збоку, зиркнувши на пана Міна, а тоді відрекомендував гостю:
- Колишня головна бухгалтерка пані Лі. Прийшла поговорити про викриті вами розтрати, пане Мін. Очевидно, вона не згодна з вашим рішенням.
- Я почув, Техьоне.
Мін Юнгі був чоловіком невисоким, але доволі міцним: із широкими плечима й грудьми, міцними руками й ногами. Очі в нього були карі й теплі, а норов – спокійний, навіть холодний. Міна Юнгі побоювалися. Міна Юнгі Техьон поважав.
Чоловік підвівся з крісла, вітаючи пані Лі, плавним жестом вказав їй на крісло навпроти й знову зиркнув на Техьона.
- Залишся, будь ласка. Повинні бути свідки.
- Слухаюсь, пане Мін.
Техьон зачинив двері, підійшов до дивана, який стояв праворуч, дістав із кишені мобільний телефон і ввімкнув авдіозапис. Усівся. Пані Лі, яка мовчки спостерігала за цим, сіпнулася й прикусила губу. Благально глянула на Міна Юнгі.
- Пане Мін, я розумію, що вчинила неправильно…
- Ви вчинили злочин, пані Лі, - поправив її Мін.
- Так, але я розкаююся, пане Мін! Я працювала на вас більше п’яти років, від часу, коли ви тільки прийшли сюди…
- І зрадили мою довіру.
- Ні, я…
- Я мав би віддати вас поліції, але з огляду на те, що ви працювали на мене п’ять років. Від часу, коли я тільки прийшов сюди, - іронічно віддзеркалив Мін Юнгі. - З огляду на те, що ви матір двох малолітніх дітей, я цього не зробив. Здається, я був дуже милосердним, чи не так?
- Пане Мін, ви… ви найкраща людина з усіх, кого я тільки знала, просто… пане Мін… Вимкніть, будь ласка, запис… Я маю все пояснити, - голос у жінки тремтів. Техьон сердився. Він не міг перейнятися її болем, бо зрада – це про вибір. Ця жінка вибрала зрадити, тож тепер не було чого плакати.
- Я не зроблю цього. Якщо маєте щось сказати, то скажіть. Коли ні – то прошу покинути мій кабінет і мій офіс. Ніякого рекомендаційного листа від мене ви, звісно, не отримаєте.
- Пане Мін, я… я справді шкодую, що зробила це. Але мене змусили! – Техьон бачив, як із очей жінки бризнули сльози. Відвернувся й закусив губу. Не любив оцієї гри на публіку.
- Хто змусив? – натомість спокійно питав пан Мін. Техьон ним захоплювався: оцим безмежним терпінням і холодною витримкою.
- Ваш батько, - Техьон сіпнувся. Мін Юнгі напружився. Це видали його раптом застиглі плечі й погляд, твердий і вичікувальний, втуплений у жінку. Та чоловік, однак, мовчав. Просто дивився в обличчя, навіть не кліпав, аж поки пані Лі не продовжила:
- Він сказав, що візьме мене до себе, він сказав, що платитиме удвічі більше, коли я виведу цю суму з рахунків фірми. Він сказав, що прикриє мене, - жінка шепотіла, весь час поглядаючи на Техьона. Той прикусив щоку зісередини, погляд опустив. – Він просто хотів той контракт собі, а коли його отримали ви, він хотів вас покарати.
Настала павза. Жінка тяжко сопіла. Плечі її були зсутулені, уся її постать – згорблена, прибита тягарем провини. Безнадії – Техьон був упевнений, що Мін-старший просто підставив її, але в тім то й річ, що слід було думати, із ким зв’язуєшся.
Мін Юнгі дивився на жінку порожнім поглядом.
Кім Техьон дивився на Міна Юнгі питальним поглядом. Йому б знати, що краще зробити. Він би зробив.
- Я зрозумів вас, пані Лі, але нічим вам допомогти не можу, - нарешті промовив пан Мін. – У себе в компанії я вас бачити не хочу. Будь-які спроби сюди пробитися будуть оцінюватися як порушення закону. Уся інформація про ваш злочин – у мене. Якщо мій батько вас прийме – ідіть до нього. Якщо ж ні – а я таки думаю, що ні – ідіть деінде. Мене ваша доля від учора не цікавить.
- Пане Мін… - заблагала жінка.
- Техьоне, виведи її, будь ласка, з офісу. І накажи охороні відібрати її пропуск.
- Так, пане Мін, із радістю.
Техьон підвівся з дивана й подав жінці руку. Вона її не прийняла. Перша вийшла з кабінета й, коли Техьон причинив за собою двері, звернулася до нього:
- Поговоріть із ним, пане Кім, - де й поділася та зверхня пані, яка раніше любила принижувати Техьона як «просто секретаря»? – Він вам довіряє, він вас послухає… Я все життя буду йому й вам вдячна! Це ж одна-єдина помилка!
Техьон розтягнув губи в посмішці. Він знав, яка вона. Він тренував її біля дзеркала вечорами, як і багато інших посмішок. Ця була стримана й холодна. Посмішка, яка ігнорує. Її він піддивився в пана Міна. Вона відразу ставила між паном Міном і кимось іншим невидиму, але нездоланну стіну. Він і для себе таку стіну хотів – щоб відділити себе від цієї гидкої жінки.
- Це не помилка, пані Лі, - проговорив він тихо, відчиняючи перед жінкою двері, - це вибір. Зрада – це завжди вибір.