Chapter Text
Замурзана густоброва Ісгерд, кутаючись у старий пошарпаний каптан, що дістався їй від покійної матері, дрімала під покровом дуба. Криве могутнє коріння, між яким вона скорчилася, впиралося в худі лопатки, які вже починало саднити.
Літо Ісгерд провела в стінах Вайтрана, ночами сплячи на лавках і під деревами, а днями виходячи за ворота у пошуках грибів та ягід. Іноді її підгодовувала Гульда, господиня таверни «Баска кобила», за допомогу в прибиранні зали та миття посуду. Жителям міста здебільшого не було діла до безпритульних сиріт — таких кругом було повно, у кого загинули батьки, згорів будинок з усім добром або кого кинула на вулиці недолуга мати. Як відомо у народі, всім не допоможеш, тільки якщо ти не багатий ярл. А ярлу Балгруфу й самому було не до безхатьків, своїх дітей підіймати на ноги треба. Так що перебивалася Ісгерд як могла, без надії знайти постійний кут, що не обдувається вітрами, і теплі харчі. Ніхто її не ображав і те добре.
Ісгерд сповна вистачило того, що довелося пережити, поки вона дісталася Вайтрана. Ні, цілеспрямовано в місто вона не йшла, він підвернувся на її шляху, передрікаючи подальшу долю. У рідне село Ісгерд, як грім серед ясного неба, з'явилися норди, іменовані Буреплащами, і з криками: «Скайрим для нордів!» почали палити вдома і вбивати людей. Її батько, як личить справжньому чоловікові, кинувся захищати родину, а мати схопила дочку в оберемок і побігла з села рятуватися. Перед тим, як батьки розділилися, вони домовилися зустрітися в Ривервуді, але цій зустрічі не судилося статися.
Мати загинула від влучної стріли, тільки-но встигли відбігти з два десятки кроків від села. Ісгерд теж би загинула, але матінка відштовхнула її в придорожні зарості та стрімголов скотилася в яр, зібравши собою пучки трави, обламані сучки і крихти землі. Напевно, саме те, що дівчинка перетворилася на брудного свиненя, добре приховуваного листям, їй вдалося втекти від воїнів, що гналися.
Так в одну мить Ісгерд стала сиротою. Батько так і не прийшов у Ривервуд, хоча дівчинка чекала там майже три дні, тиняючись навколо села в пошуках їжі, а ночами чергуючи біля дороги в м'якому теплому моху. Не сказати, що Ісгерд було нестерпно тяжко одній і без дому. Навичок полювання у неї зроду не було — батько так і не зміг навчити стріляти, а різати ще живу дичину вона боялася. Тому про те, щоб зловити та освіжувати зайця чи білку не йшлося й мови. Натомість Ісгерд розрізняла трави, гриби та ягоди, і знала, що можна їсти, а що не ні. Ліс поблизу Ривервуда був багатий на підніжний корм, і дівчинка не дуже голодувала. Погано тільки, що ночами в передгір'ї прохолодно спати, не маючи при собі ні ковдри, ні матрацу. Терпимо, та й годі. Поки літо, звичайно, можна не переживати, а ось що робити взимку…
А зима вже була на носі. Листя жовтіло і опадало, земля більше не гріла, у найближчих лісах їжі помітно поменшало. Ісгерд все частіше впадала в меланхолію, рахуючи дні до голодної та холодної смерті. В ній текла частина нордської крові, що дісталася від батька, а друга припадала на босмерську — від такого ж покруча-матері та чистокровної бабусі, що прибула до Скайрима з самого Валенвуда. Тому Ісгерд погано переносила холоди, воліючи до тепла. З настанням зими вона майже не знімала з себе хутряних штанів і колючого, пов'язаного з собачої вовни, светра. Крім цього, доводилося забути про щоденне купання в річці та обходитися рідкісними обмиваннями в тазі біля вогнища. Як добре, думала Ісгерд, що вона потіє мало і без запаху, інакше бути їй подібно до свого батька, від якого після тяжкої роботи на тартаку або полювання разило за версту.
Не раз Ісгерд запитувала себе, що могло піти не так, щоб її бабуся-ельфійка опинилася в скайримських горах з їхніми суворими зимами та шквальними зливами? Ісгерд вважала це нічим іншим, як своєю карою.
Через багато незручностей і слабку адаптацію до низьких температур Ісгерд не любила свою змішану кров, хоча й була приємна особливість у її незвичайному походженні — дівчинка практично не хворіла. Правда, якщо вже траплялося застудитися на холодному вітрі, то лихоманило її міцно і довго. На щастя, бувало це нечасто, не більше трьох разів за її шістнадцять років.
До всього іншого, Ісгерд виглядала дивно та, на її думку, негарно. Від батька дівчинці дісталася бліда світла шкіра і темне волосся, густе і жорстке, а від матері загострені вуха і широко розставлені розкосі очі кольору брудного золота. Тілом вона ні в кого не пішла: низькоросла, але не витончена, як ельфи в книжках, і не міцна, як нордські жінки. Ні риба ні м'ясо. Непоказну картину довершувала посмішка, бо через розтягнуті тонкі губи дівчинка походила на витрішкувату жабу.
Це зовсім не було кінцем світу, як говорила її тітка по батьковій лінії: «На кожен товар свій купець», а отже й страшилці Ісгерд хтось дістанеться. Щоправда, в селі жили й інші босмерки, яким не надто щастило в коханні, але така страшненька була тільки вона одна. Тож шанси танули на очах. Ісгерд щиро заздрила своїм подружкам, весь час ховала вуха за довгим волоссям і посміхалася лише крадькома.
Але це все дрібниці.
Зараз, повільно піднявши повіки і дивлячись крізь вії на листя, що злітало з гілок, Ісгерд передчувала — якщо не знайде теплого місця на зиму, захворіє і помре. Адже не буде кому доглядати за нею. І їжу вона тоді добувати не зможе, і не зможе допомагати в таверні, щоб її заслужити. Може, спробувати ще раз попроситись пожити у Гульди? Ах, навряд чи вона погодиться, як не погоджувалась багато разів до цього. «Де ж мені тебе розмістити, коли вже вся кухня прислугою зайнята? Не в загальному ж залі тюфяк стелити, гостей лякати», — говорила господиня «Баскої кобили». Ще Ісгерд знала одного нелюдимого пана альтмерської крові, лікаря, що по душевній доброті вилікував їй підгорнуту кісточку. Він жив у старому сараї за будинком клану Сивих Грив, і до себе нікого не пускав, так що можна було навіть не намагатися. Заради справедливості, ельф і інших сиріт під своє крило не брав.
Три дні стійких холодів Ісгерд проходила, потираючи задубілі ступні одна об одну. Колючий светр і хутряні штани залишилися в домі, якого більше не було, а літня бордова сукня, яка вже була годна перетворитися на ганчірку. Брудний синій каптан, занадто великий для Ісгерд, погано грів, як не кутайся в нього. Вона тягала його на собі, накинувши на голову, і безуспішно просила їжу у городян.
Ісгерд спостерігала, як це роблять інші безпритульні і як їм щастить. Подачки давали регулярно, і діти здавались ситими. І що важливо, одягненими більш-менш і не смертельно замерзлими. Значить, десь живуть. Поки було тепло Ісгерд не хотіла спілкуватися з іншими бездомними, та й вони не горіли бажанням познайомитися з нею. Кожен був сам по собі. Тепер ситуація змінилася і настав час засунути свою незалежність у кишеню.
Ісгерд, страшенно хвилюючись й соромлячись, підійшла до хлопця, який ховав у цей момент у ткану сумку вторгований кусень хліба. Його вона бачила не раз, той часто тинявся на ринку.
— Привіт, — привіталася вона.
Хлопець глянув на неї зверхньо і скривився:
— Чого тобі, страшилка?
Кличка була неприємна, але Ісгерд проковтнула це. В будь-який інший момент вона б страшно образилася, але ситуація, що склалася, зобов'язувала змиритися, щоб отримати бажане.
— Я хотіла запитати, чи не знаєш ти, де у Вайтрані можна переночувати в теплі? — слова прозвучали невпевнено, і Ісгерд додала. — На вулицях стає холодно.
Хлопець закинув сумку за спину:
— Переночувати? Тобі навряд чи знайдеться місце серед бідних нордських дітей, — на обличчі заграла бридка посмішка. — Але я знаю, що в «П'яному мисливці» навіть такі страшили на кшталт тебе, можуть заслужити нічліг, якщо будуть надавати деякі послуги.
— Деякі послуги? — перепитала Ісгерд.
Підмітаючи підлогу в «Баскій кобилі» Ісгерд кілька разів чула, як гості обговорюють працьовитих дівчат з «Мисливця», мовляв, ось там не тільки пожерти можна, а й розважитися. Чим таким займалися ті дівчата, Ісгерд було невтямки, і зараз, коли вона почула про це, подумала, що йдеться про просту фізичну роботу: прибирання, готування.
— Так, — кивнув хлопчик і обличчя його, як і раніше, було хитрим і неприємним. - Сходи туди, та так і скажи, що хочеш надавати деякі послуги. Тобі швидко роботу знайдуть. І заразом дадуть дах і їжу. Багато моїх знайомих твого віку так зробили, і зараз щасливі.
Чомусь у словах хлопчика чулася фальш, і Ісгерд відчувала — у чомусь тут каверза. Але задубілі руки і ноги, бурчання в порожньому шлунку, геть-чисто відкидали будь-які підозри. Хотілося лише швидше опинитися у теплому місці. «Зрештою, фізична робота не така страшна, а я все вмію, що по господарству треба. Впораюся», — підбадьорила себе Ісгерд і подякувала за пораду.
Підхопивши каптан, вона попленталася до «П'яного мисливця». Усередині таверни було темніше і задушливіше, аніж у «Кобилі». Палав на всю камін, ліниво грав бард. Народу було небагато, лише двоє біля стійки.
— Вибачте, — сором’язливим голосом покликала Ісгерд бармена, вставши трохи осторонь чоловіків, що випивали і про щось переговорювалися.
— Га? — той опустив голову і глянув на невисоке дівчисько, що тупцювало біля столу. — Жебрачка? Чого тобі?
— Дядечку, я не жебракувати прийшла, а роботу просити. Мені підказали, що у вас можна надавати деякі послуги.
Бармен завмер, і погляд його став спантеличеним. Запропонувати роботу він може, тільки чи впевнена ця брудна страшненька дівчинка, про що саме просить?
— А ти впевнена, що хочеш цим займатися? — озвучив він свої думки.
Ісгерд кивнула:
— Так, я багато чого вмію. Можу підлогу мити і замітати, пил протирати, їжу готувати. Якщо треба, сад доглядати. Все можу.
Почувши це, бармен не стримав сміху, а разом із ним зареготали й інші чоловіки, які все це теж чули. Ісгерд зніяковіла. Чого це так гогочуть, вона ж не сказала нічого смішного.
— Хто тобі розповів про цю роботу? — відкашлявшись, перепитав господар таверни.
— Хлопчик, безпритульник на ринковій площі, — відповіла дівчинка, вже шкодуючи про те, що взагалі сюди заявилася.
— А, Освальд, дрібний паршивець, — прокректав раптом один із чоловіків, сивий і в обладунках. Воїн.
— Він же так само Марілку та Удгурд привів, — згадав інший, темношкірий, у плащі. — Гарні дівки, нічого не скажеш.
— Але ті хоч би знали, на що йдуть, — пробурчав сивий. — А ця наївна, як кошеня, і до того ж зовсім юна, — поманив рукою Ісгерд. — Підійди, дівчинко.
Ісгерд було страшнувато підходити до цих вояків, але вона пам'ятала, що за час життя у Вайтрані її ніхто ще не скривдив, а отже й зараз навряд чи зроблять щось погане. До того ж цей чоловік вселяв дивну довіру.
— Як тебе звати?
— Ісгерд, — відповіла вона і тут же додала, згадавши про ввічливість, — пане.
Бармен і темношкірий чоловік добродушно посміхнулися. Останній з задоволенням помітив:
— Вихована.
Сивий не звернув на це уваги.
— І звідки ти, Ісгерд?
— Я з села Ельфійські Луки, що поряд із Ґельгеном.
Бармен присвиснув:
— Це те, яке спалили Буреплащі! Добряче ж тобі дісталося, не позаздриш.
— Як би я нейтрально не ставився до них, — сказав темношкірий, — але часом їхні вчинки неприйнятні, — він глянув на обличчя Ісгерд. — Ти з ельфів?
— Наполовину, — зізналася та. — Мій батько норд, а мати — босмерка.
— Охо-х, жорстоко, — похитав головою чоловік і глянув на сивого і бармена. — Ну що, Кодлаку Білогривий і Ельриндире, думаю, дівчинці і, правда, податися нікуди, як не на роботу в «П'яному мисливці». Зате буде їй і тепле ліжко, і їжа, і без кохання не зостанеться.
— Думаю, ти маєш рацію, Залане, — погодився бармен. — Якщо ще не передумала, дівчинко, то я візьму тебе до себе.
Сивий чоловік мовчазно розглядав Ісгерд. Його світлий погляд чіпко пройшовся по руках і ногах, по вухах і золотистих очах, і про щось він міцно думав, розглядаючи Ісгерд.
— Ні, — раптом твердо сказав він. — Я не віддам вам на потіхи цю дівчинку.
— Хо-хо, та ти що, старий, хочеш із неї воїна зробити? — щиро здивувався Залан.
Ісгерд, почувши це, вразилася. Після того, як декілька разів вона невміло управлялася з луком, батько сказав їй: «Не бути тобі мисливицею, дочко. Лучниця з тебе така собі, а сокиру і меч твої худі рученята в житті не втримають. І в кого ти така вродила: ні нордської сили, ні ельфійської пильності». Мати, звичайно, заспокоювала, мовляв, зате швидко бігаєш і спритна, і знаєшся на збиранні. А що ще простій сільській дівці потрібне?
— Я стріляти зовсім не вмію, — пригнічено сказала Ісгерд. — І руки у мене слабкі для зброї. Навряд чи я знадоблюся вам.
Кодлак насупився й осуровів. Він нахилився до неї і запитав:
— А що ти, дівчинко, хочеш? Щоб тебе всю ніч чоловіки користували, чіпали скрізь, робили боляче на свою втіху, і за людину не рахували? У цьому ти стати у пригоді збираєшся?
Ісгерд наче блискавкою вразило. Невже саме це їй пропонував робити безпритульник, і про таку роботу вона просила бармена?
Колись повз село проходив невеликий загін легіонерів. І було серед озброєних чоловіків кілька жінок, одягнених не в обладунки, а в прості сорочки, і в руках вони не тримали мечів та луків. Ісгерд ніяк не розуміла, що цим жінкам знадобилося в загоні, доки інші діти не пояснили.
— Їх беруть із собою воїни, щоб ті догоджали їм під час привалів. Це жінки легкої поведінки, вони не цураються спати будь з ким просто тому, що іншого не вміють або вміти не хочуть.
Тоді Ісгерд дали зрозуміти, наскільки це низько і бридко. Але вона знала про таких жінок лише те, що вони «легкої поведінки», і поняття «деякі послуги» ніяк з ним не пов'язувала. До цієї хвилини.
— Ні! — злякано скрикнула Ісгерд. — Зовсім не хочу!
Ельриндир і Залан засміялися.
— Ге, як швидко до неї дійшло! — сказав темношкірий і зітхнув уже сумно. — А шкода, таких екзотичних дівчат у «Мисливці» ще не було.
— Марілка теж спочатку не хотіла, — згадав бармен. — Плакала, просила іншу роботу, а потім втягнулася. А що їй: дах, їжа, все є, чого ще воліти?
Кодлак кинув на чоловіків несхвальний погляд, потім знову звернувся до Ісгерд:
— Якщо не хочеш собі такого життя, то всьому навчишся. Через кров, піт, подряпини і рани. Бачу, є в тобі завдатки для воїна. Вчителя просто хорошого не було, — Ісгерд підібгала губи, адже батька вона почитала і зовсім не вважала поганим наставником. Швидше вона криворука та косоока. Але змовчала. — Так що обирай: або лишаєшся тут, або йдеш зі мною.
— З вами, пане, — відразу відповіла Ісгерд, боячись, що якщо забариться на секунду, за неї вирішать і не на її користь.
Кодлак підвівся, витяг з гаманця золоту монетку і поклав на стіл. Кивнув барменові і звернувся до Залана:
— Якщо ще будеш мимохідь у Вайтрані, надсилай звістку. Добре було з тобою поспілкуватися, друже, але знай: твої погляди мені не дуже подобаються.
— Знаю, — поблажливо посміхнувся той, — але нічого вдіяти з собою не можу: ще гаряча моя кров. Напевно, як стану таким самим старим, як ти, подивлюся на все з іншого боку. До зустрічі, Кодлаку.
— Прощай, Залане, — у відповідь попрощався сивий і простяг широку мозолисту долоню Ісгерд. — Ходімо, дівчинко.
Він узяв її за руку і повів із таверни. Зачинилися двері задушливого «П'яного мисливця» і знову дівчинка опинилася на холоді. Свіже повітря пробивалося в легені, ноги в літніх черевичках тут же відмерли. Але Ісгерд йшла, не дивлячись по сторонах, знаючи, що сьогодні їй підморгнула удача. Страшно було до паралізуючого жаху від невідомості, але й спокійно — сивоволосий поручився за неї, взяв під опіку, і образити не дасть, як не дав усім тим чоловікам, яким вона могла служити, погодься залишитися в таверні. І по-іншому глянула на хлопця-безпритульника Ісгерд, адже якби не він, нічого цього б не сталося.
• ══------ ⫷⫸ ------══ •
Піднявшись по кам'яних сходах до великого овального будинку, прикрашеного щитами і у якого замість звичайного даху, похилим дном у небо дивився древній дракар, Ісгерд хотіла провалитися крізь землю від страху. Це був Йорваскр, всі в Вайтрані та поза ним це знали — оселя безстрашних і могутніх воїнів, що в кривавих битвах добували собі славу і багатства. І що її, просту сільську дівку, чекатиме за цими дверима? Як її зустрінуть, і що про неї подумають? Зрештою, як їй себе поводити?
Кодлак Білогривий відчинив двері, і одразу ж підштовхнув Ісгерд у спину, запрошуючи увійти першою.
У залі панувала тепла напівтемрява, проте душно, як у «П'яному мисливці», не було через свіжий протяг, що сочився крізь щілини в даху та вікнах. Пахло смаженим м'ясом, свіжоспеченим хлібом та хмільним медом. З високої стелі звисала важка люстра і освітлювала жовтим світлом столи, що з трьох боків оточували довге підлогове вогнище, в якому потріскували розпечене до білого вугілля. За столами, заставленими тарілками з їжею і глечиками, сиділи в шкіряних і сталевих обладунках двоє хлопців і дівчина, приставивши зброю до своїх стільців, і обідаючи. Почувши скрип дверей, всі як один, обернулися.
— Провісник!
— Кодлак.
Кожен був радий бачити сивого. Хлопці схопилися зі своїх місць, дівчина посміхнулася, продовживши сидіти.
— А це хто з тобою? — холодно запитав один з хлопців, і Ісгерд спочатку здалося, що в її очах двоїться — так були вони схожі один на одного, як краплі води. Обидва міцні й високі, як Камені-хранителі, з вольовими підборіддями, виразними вилицями та райдужками-крижинками, надто яскравими на тлі чорних бойових тіней, нанесених вугіллям навколо очей. Близнюки. Той, що мовчав, був значно ширшим в плечах за свого брата, з руками, чиї м'язи, оповиті товстими синіми венами, нагадували коріння могутніх дерев. Волосся в нього було довге, до плечей, але нечесане і давно немите. Воїн помітно нехтував чистотою, але борода та вуса в нього були стриженими та доглянутими. А той, що поставив запитання, навпаки, був худорлявий і причесаний, гладко голений. Говорив він зверхньо і спину тримав так рівно, наче палку між лопаток встромили, а серйозним обличчям створював враження розумної і цікавої до науки людини, яка напевно любить проводити час за книгами.
Ісгерд втягла голову в плечі, злякавшись суворості молодого воїна. Вона схвильовано подивилася на Кодлака. Старий поклав їй долоню на плече і по-доброму сказав:
— Пожалів. Замерзала дитина, як-не-як не місяць Останнього зерна вже. Буде тепер вам сестрою.
Пихатий, почувши відповідь, невдоволено склав руки на грудях і скривився. Ох, як цією пикою він нагадував Освальда, безпритульного з ринку, і Ісгерд одразу зрозуміла, що добра чекати від цього хлопця не варто.
— Якщо й буде сестрою, то тільки бойовою, а поки нам і Тільми вистачає.
— Вілкасе, — поблажливо почав Кодлак, — двері Йорваскра завжди відчинені для воїнів, і немає сумнівів, ваша нова сестра так само нарівні з усіма приноситиме нашому дому честь і славу, і здобувати її буде ніяк інакше, як у славетному бою.
— А мені вона подобається! — раптом подав глухий і з хрипотою голос другий близнюк. — У нашому домі з'явилася нова кров, і тепер славних битв стане ще більше. Ти ж вмієш битися?
Ісгерд збентежено завмерла, не знаючи, що сказати. Вона пам'ятала, що відповів їй Кодлак, коли сказала, що не вміє користуватися зброєю.
— Я… я навчуся, — тремтяче промимрила вона.
— О боги, Фаркасе, ти налякав новеньку! Ти такий дурень, — пирхнула дівчина, закочуючи очі, і встала, рушаючи до Ісгерд. — Ясна річ, що якщо Провісник підібрав її на вулиці, вона нічого не вміє.
Фаркас шумно засопів, безуспішно гадаючи, щоб сказати у відповідь.
— Діти, не треба сваритися, — суворо зауважив Кодлак. — Усьому свій час. Ісгерд обов’язково стане славним воїном, а ви всі допоможете їй у цьому.
— Ісгерд, значить, — усміхнулася дівчина і простягла руку. — Я Ейла Мисливиця, кращий стрілець серед Соратників. Я навчу тебе користуватися луком так, що він стане тобі незамінним помічником, — вони стиснули долоні, і Ейла обернулася на хлопців. — А це брати, Вілкас та Фаркас. Ми допоможемо тобі швидко освоїтися тут, тож нічого не бійся.
Ейла була вище Ісгерд майже на дві голови, з виразним рельєфним тілом і міцними руками. При цьому, наперекір нежіночій силі, Ейла виглядала неабияк жіночно, мала припухлі вуста, довге волосся кольору міді й пружні груди, які вона не надто приховувала за тонкою тканиною туніки. В неї, як майже у всіх нордів, очі мали колір сталі, і були надзвичайно пильними, як у сокола, а обличчя, подібно до товаришів, прикрашали намальовані темно-зеленою фарбою довгі смуги, які при цьому зовсім не псували зовнішній вигляд.
Ісгерд із вдячністю скромно усміхнулася. Краєм ока вона помітила, як усміхнувся і Фаркас, схвалюючи слова Ейли, а Вілкас, навпаки, насупився:
— Стривай, ти ж не чистокровний норд. В тобі тече кров босмерів? — Вілкас глянув на Кодлака. — Як я пам'ятаю, П'ять сотень Соратників було зібрано, щоб боротися з ельфами, а не брати їх у свої лави.
— Ти пропонуєш її вигнати? — наїжилася Ейла.
— І правда, на вулиці вже холодно, — промимрив Фаркас, задумливо схиляючи голову.
— Ти забуваєш про Хенант'єра Чужинця, Вілкасе, що своєю ревною працею заслужив собі місце Провісника, — холодно нагадав Кодлак Білогривий. — Він був ельфом. Тобі варто перечитати «Великих Провісників», раз забув цей факт. І нехай це був одиничний випадок, це означає, що наші попередники не були такими ж категоричними, як ти зараз, — голос старого пом'якшав. — Я розумію твій настрій, Вілкасе. Привести сюди цю дівчинку, яка не має найменших бойових навичок, дивне рішення, але ніхто й не каже, що вона стане Соратником. Якщо вона виявить старанність, силу, розум, спритність, ми неодмінно обміркуємо цей момент. А поки, — він глянув на Ісгерд, — дамо їй перечекати зиму, навчимо всього, що знаємо, і навесні вона сама вирішить, яку долю собі обрати.
Вілкас був незадоволений і не приховував цього. Підхопивши свій меч і кинувши: «Я тренуватися», пішов. За ним поспішив і Фаркас.
— Ейло, дай дівчині інший одяг і покажи Йорваскр. Вона буде під твоєю відповідальністю.
— Як скажете, Провіснику, — кивнула войовниця і покликала за собою Ісгерд.
Вони пройшли через залу і спустилися в підвальні приміщення. Тут було прохолодніше, ніж нагорі, але все одно краще, ніж на вулиці. Горіли в залізних тримачах очеретяні смолоскипи, пускаючи тонкі цівки диму під округлу стелю; біля стін стояли дерев'яні лавки та книжкові шафи, лежали на підлозі старі шкури звірів. Прямо навпроти сходів була кімната, що звалася загальною спальнею, а коридором далі знаходилися приватні кімнати, але їх Ейла вирішила показати потім. Вони ввійшли в спальню, довгасту, на вісім ліжок, з кількома тумбами, скринями та полицями.
— Вибирай будь-яке ліжко, крім того, що ліворуч. Воно зайняте, — сказала Ейла, і Ісгерд, не особливо вибираючи, зробила крок у бік тієї, що була навпроти дверей. — Тут живуть усі новачки та ті, хто ще не увійшов у Коло, щоб мати свою кімнату.
— Коло? — перепитала Ісгерд.
— Так. Пам'ятаєш про приватні кімнати в іншому кінці коридору? Там сплять члени Кола — досвідчені воїни, які старанно працюють і приносить добре ім'я гільдії Соратників. Початківцям слід рівнятися на них, щоб досягти успіхів. Наразі у Колі перебувають Вілкас і Фаркас, а також Скйор і Арнбйорн, з ними ти познайомишся пізніше. Я ж на шляху до входження в Коло і, як виняток із правил, теж маю особисту кімнату, бо мої мати та бабуся були Соратницями, і цей статус передається у нас з покоління у покоління. Так що в тому, що я незабаром стану наближеною, не має сумнівів, сам Провісник не раз натякав на це, — вона зробила паузу, потім задумливо пробурмотіла. — Дивно все-таки вчинив Кодлак. Ніколи не помічала у нього жалю до дітей. Напевно, він побачив у тобі щось особливе, коли ризикнув привести ельфійку до Йорваскра.
— Насправді, в мені від ельфів не так і багато, — поправила Ісгерд. — Мій батько був чистим нордом, а мати босмеркою лише наполовину.
— Ось як… тепер зрозуміло, чому в тебе така незвичайна зовнішність.
Ісгерд подумала, що Ейла ще дуже добре підбирала слова, раз не назвала її обличчя дивакуватим, неприємним або взагалі страшним. Куди вже було Ісгерд до Мисливиці — справжньої красуні, за якою, мабуть, натовпом ходять шанувальники.
— Почекай поки тут, я підшукаю тобі одяг, і коли ти переодягнешся, покажу решту резиденції, — перервала мовчання Ейла, і пішла зі спальні.
Залишившись наодинці, дівчинка сіла на ліжко та обвела поглядом кімнату. Вона була складена з великого сірого каменю і мала низьку стелю, що підтримувалася товстими дерев’яними балками, в куточках яких висіло павутиння. Пахло сирістю від постійної вологи, що сочилася крізь ґрунт за стінами. Біля одного з ліжок Ісгерд помітила замшеві чобітки, що бачили життя, і точно належали комусь із воїнів гільдії. «Я буду тут не одна», — чомусь з сумом подумала Ісгерд. Вона звикла жити і ночувати або з рідними, кому безмежно довіряла, або на самоті, під покровом дерев у м'якому моху. Не серед чужих, яких не знаєш, чого чекати.
Ейла обернулася досить швидко. Вона принесла купку речей, які при належному огляді виявилися білизною і в'язаними шкарпетками, лляною сорочкою, штанами і шкіряною курткою з нашивками на плечах, стегнах і рукавах, явно призначених для вставки туди металевих пластин, і згорнутих за халяви м’яких чобітків.
— Підбирала розмір на око, тож сподіваюся, все підійде. Якщо чоботи бовтатимуться, вдягнеш двоє шкарпеток.
— Спасибі, — подякувала Ісгерд і залишилася стояти, не наважуючись роздягнутися. Вона чекала, поки войовниця покине спальню, але та не поспішала.
— Соромишся? — всміхнулася Ейла. — Звикай. У Соратників не заведено ховатися, всі ми воїни насамперед, а потім вже жінки та чоловіки.
Ісгерд нетямуще витріщилася, починаючи стягувати з плечей потертий каптан:
— Навіть якщо не прийнято, хіба не буває почуття незручності?
— Ні, — хитнула головою Ейла, сідаючи на сусіднє ліжко і відкидаючись спиною на стіну, зовсім не звертаючи уваги, що вона холодна. — Ось сходиш у пару походів і швидко звикнеш. Якщо вступиш до Соратників, звісно.
Ісгерд зітхнула. Що ж, іншого виходу в неї немає. Якщо привели сюди, то варто дотримуватися тутешніх статутів і правил. Дівчинка почала знімати з себе старий одяг, намагаючись не думати про те, що Ейла уважно спостерігає за нею. Вицвіла сукня впала на ліжко, оголивши худу, з гострими ребрами і хребтом, що стирчав немов шипи у дракона, спину. Якби Ісгерд добре їла і спала, її тіло давно б почало округлятися і набувати жіночних форм, але поки вона виглядала нескладним хлопчиськом. Від прохолоди, що гуляла спальнею, по руках одразу побігли мурашки. Ісгерд швидко пірнула в нову сорочку, вдихаючи трохи запорошений запах, але не без задоволення відзначаючи, що одяг чистий і хрусткий. Потім взялася за білизну і озирнулася на Ейлу.
— Гаразд, не підглядаю, — хмикнула войовниця і справді відвернулася. — Але май на увазі, ввечері повернеться Ніяда і ми підемо в лазню. Ти така брудна, за версту тхнеш.
«Нічим від мене не тхне!», — насупилась Ісгерд, і з жахом уявила, що доведеться паритися оголеною серед незнайомих людей. Це тобі не з багнокрабами плескатися в одній річці. Багнокрабам все одно, головне не заходити на їхню територію і не підставляти голий зад під клешню.
Одягнувшись у чисті речі, трохи завеликі на неї, Ісгерд погладила шкіру на рукаві куртки та посміхнулася. Попри те, що вона ще не милася й волосся ковтуном звалялося за спиною, в нормальному одязі вона вже не була так схожа на безхатька і жебрачку.
— Так набагато краще, — підтвердила її думки Ейла і піднялася. — А тепер екскурсія.
Войовниця, як і обіцяла, показала Ісгерд передбанник наприкінці коридору, де знаходився кабінет Кодлака Білогривого, Провісника Соратників, та розгалуження на два короткі рукави з приватними спальнями членів Кола.
— Якщо я знадоблюсь тобі, моя кімната знаходиться ліворуч від входу в передбанник, — сказала Мисливиця, і далі вони пішли дивитися вбиральні, що знаходяться тут же в підвалі за непримітними дверима. Потім Ейла та Ісгерд піднялися до головної зали, яку ще називають урочистою, і дівчинка прогулялася по ньому, розглядаючи кольорові щити та мечі, що висіли на підставках, червоні гобелени із зображенням двосторонньої сокири — Вутрад, зброї Ісґрамора, ватажка атморців, нордських предків, що прибув у Скайрим в пошуках нової землі для життя.
Перед тим, як вийти з Йорваскра, щоб переглянути його околиці, Ейла показала Ісгерд кухню:
— За резиденцією наглядає Тільма Втомлена, наша служниця. Зазвичай вона тут. Якщо тобі знадобиться щось побутове, або захочеш їсти, можеш звернутися до неї, але одразу попереджаю, вона та ще буркотлива стара.
Вони вийшли на заднє подвір'я. Відразу біля входу стояло кілька лавок та столів, а за ними починався тренувальний майданчик із солом'яними опудалами та мішенями для стрілянини. У цей момент близнюки по черзі мутували один манекен, змагаючись у майстерності. Хмара пилу так і здіймалася навколо них, вибиваючись при кожному ударі з надірваного мішка.
Ейла не стала вести дівчинку далі, давши їй час поспостерігати за ними. Ісгерд було цікаво. Подумки вона приміряла образи братів на себе і гадала, чи зможе впоратися з мечем так само? Чи буде їй легко рубати дворучником, як це робив Фаркас, чи одноручний клинок як у Вілкаса виявиться зручнішим для її невеличкої долоні? Ейла помітила замішання в Ісгерд й сказала:
— Дехто з нас володіє декількома видами зброї, а деякі лише одним. Вілкас — майстер у військовій справі, він навіть із простою палицею небезпечний, не те, що з мечем. І стрілець з нього непоганий, хоча зі мною йому нізащо не зрівнятися. Фаркас вміє лише дворучником махати, він взагалі важкий у навчанні. Ніяда добре справляється зі щитом. Її прозвали Каменерукою, бо вона ще й чудовий боєць у рукопашному бою. Ну а я, крім лука, добре знаюся на кинджалах. Ти можеш вибрати будь-якого вчителя, чий стиль тобі подобається.
Дівчинка обернулася на неї з щирою подякою в очах. Їй не дадуть пропасти, щоб там не сталося, хоча вона тут менше пари годин і точно не заслужила такого теплого прийняття.
— Показуєш Йорваскр? — дружньо спитав Фаркас, відволікшись від манекена. Він критично оглянув пил, що осів на лезі меча, і обережно змахнув його долонею. Вілкас витирав піт з чола, опустивши голову.
— Як бачиш, я тут хтось на зразок няньки, — з усмішкою схрестила руки на грудях Ейла.
— Я можу це зробити за тебе, якщо тобі так складно.
— Ну, ні, не вистачало ще твоїх бандитських манер, — похитала головою войовниця.
Фаркас забурчав:
— Я просто чесний стосовно оточуючих і поводжуся з ними так, як вони того заслуговують. І чого я буду новенькій грубити, вона начебто ... непогана.
— Не обтяжуй себе, брате, — обізвався Вілкас, повертаючись. Підходити він не хотів. — Ейла просто глузує з тебе, хоча їй вже час стати серйознішою. А з ельфійкою, або хто вона там, справ краще не май. Що-небудь тямуще з неї навряд чи вийде. У Йорваскр приходять за власним покликом, коли меч бажає крові, а душа слави, але ніяк не тягнучись за руку, подібно до безвільного барана.
Фаркас міцно замислився над його словами. Ісгерд помітила, як запитливо витяглося обличчя Ейли — їй було цікаво, чим все скінчиться. Вілкас теж вичікував — коли брат повернеться до нього і продовжить тренування.
Хвилину потому Фаркас нарешті сказав:
— Скйор каже, що в мені сила Ісґрамора, а в моєму братові — його розум. Тому думати над такими глибокими речами мені не личить. Я просто роблю те, що велить мені серце, — він із викликом подивився на Ісгерд. — І якщо у твоєму серці є така ж відвага і палає вогонь боротьби, як у мене, ти будеш мені сестрою, хоч би як складно тобі не довелося всьому вчитися. Тому що ніхто не народжується з мечем у руці, — і він спритно сховав меч у піхви. — А вже кров… вона тільки для чорноротих данмерів важлива, — і насупивши брови, рушив у Йорваскр.
— Ого! — свиснула Ейла, коли двері за Фаркасом зачинилися. — Оце так промова.
— Мій брат дурень, — роздратовано буркнув Вілкас, теж прибираючи зброю. — Колись він подорослішає.
— Мрій, — реготнула Ейла і глянула на Ісгерд з жалем, трохи тихіше додавши. — Легко тобі тут не буде.
Ісгерд повели далі, показувати лазню, що стояла осторонь тренувального майданчика, а після кам'яний балкон у міській стіні, з якого відкривався гарний краєвид на гори. Усю дорогу, що вони пройшли в тиші, дівчинка думала, як дивно, на відміну від свого брата, Фаркас виявився доброю людиною. Нехай до нього і ставляться, як до дурня, але це не скасовує того, що бачить він набагато глибше, ніж решта.
— Звідси відкривається гарний вигляд на Небесну кузню, — Ейла показала на плоску височину поряд із резиденцією Соратників, де виднілося ковальське горно, над яким нависав величезний орел, витесаний з каменю. — Якщо вступиш до лав Соратників, наш коваль викує тобі броню та зброю. Але до того ще треба вчитися і вчитися.
Після екскурсії Ейла сказала, що вона ще має важливі справи, і тому Ісгерд довелося залишитися наодинці з собою. Вона не знала, куди їй самій можна податися. Голодно бурчало в животі, але брати їжу зі столу без дозволу або шукати служницю, щоб попросити в неї шматок хліба, посоромилася. Показуватися зайвий раз на очі чужинцям теж було страшно, і Ісгерд просто повернулася до загальної спальні, сіла на ліжко і поклала голову на коліна, обернувшись руками. Коли Ейла впорається, вона повернеться за нею, а поки що варто почекати і посидіти тихою мишкою. Піти кудись не туди, порушити якесь правило чи ще щось вселяло тривожний трепет, тому Ісгерд вирішила зайвий раз нікуди не висовуватися. У новому одязі було тепло, і вона мимоволі задрімала, стомлена після цілої низки бентежних подій.
— Новенька.
Несподіваний тичок у лікоть змусив її стрепенутися. Ісгерд відсахнулася, піднімаючи переляканий погляд на порушника спокою.
— Не витріщайся на мене так, — скривився Фаркас, — ніби павука побачила.
Ісгерд хутко опустила голову, ховаючи обличчя в розпатланому волоссі.
— Не лякатимеш, не витріщатимуся.
— Я не хотів тебе образити, — винувато пробубнив Фаркас, застигши в не меншому збентеженні. — Сам злякався, як різко ти сіпнулася, мало у портки не наклав.
— Все нормально, — кивнула Ісгерд, розуміючи, що нічиєї провини тут немає. — Що хотів?
— Ейла пішла до кузні, Вілкас сидить за розумними книжками. Інші Соратники ще не повернулися із завдання. Тут тільки я, — з нудьгою пожалівся Фаркас. — Я міг би піти потренуватись і, чесно, навіть збирався це зробити, але Кодлак упіймав мене в коридорі і сказав, що ти, швидше за все, голодна, але соромишся про це сказати. Я прийшов супроводити тебе до зали.
— Я можу дійти сама, — і на знак своєї рішучості Ісгерд відразу піднялася з ліжка.
— Якщо Кодлак доручив мені це завдання, я маю його виконати, — уперто заявив Фаркас і махнув рукою, наказуючи слідувати. — Ходімо.
Ісгерд зітхнула і покірно пішла за ним. Вона дивилася йому в спину, широку, вкриту важким литим нагрудником, і дивувалася, яка сила прихована в цьому тілі. «У мене сила Ісґрамора, а в моєму братові — його розум», — згадала вона сказані слова. Так, те, що Вілкасові дістався гострий розум, тепер дуже заважало в житті Ісгерд. Адже вона тут лише півдня. Що чекає на неї далі? Щоденні нападки та образи?
— Не бійся Вілкаса, — раптом сказав Фаркас, ніби відчув, про що вона думає. — Він хоче бути ідеальним Соратником, дотримуватися всіх правил і заповітів. Але якщо Кодлак привів тебе сюди, Вілкас нічого не зможе вдіяти.
— А інші, коли повернуться, так само будуть проти мене? — обережно поцікавилася Ісгерд.
Фаркас різко зупинився, через що Ісгерд мало не врізалася в нього. Зробивши два швидких кроки назад, дівчинка підвела очі і зіткнулася з колючим поглядом крижинок, що ніби світилися на тлі чорних від сажі повік. Вона чомусь подумала про диких звірів.
— Якщо хтось скаже щось проти, я заступлюся за тебе.
— Чому? — оторопіла Ісгерд.
— Тому, що всі заслуговують на шанс, — просто відповів той і єхидно посміхнувся, — але тільки один. І якщо вони ним не скористалися, то тоді вже можна й морду бити.
Ісгерд нервово проковтнула. Що ж, вона намагатиметься зробити все, щоб Фаркасу не довелося давати їй шансів ні перших, ні останніх. Отримати від такого могутнього хлопця в щелепу здається надто смертельним.
Вони піднялися до зали. Стара служниця, та сама Тільма Втомлена, ставила на стіл миски зі свіжою їжею. Ісгерд неквапом підійшла, не знаючи, яке місце зайняти, щоб нікого не образити. Раптом тут у кожного свій стілець?
Замішання вирішилося само собою, коли важка долоня Фаркаса лягла на плече Ісгерд і одним махом посадила її на найближчий стілець. Дівчинка лише ойкнути встигла. Воїн тут же сів поруч і зобразив добродушну усмішку:
— Можеш сидіти, де хочеш. Їсти, що хочеш і коли хочеш. Робити, що хочеш. Кожен Соратник сам собі хазяїн. Він не підкоряється нікому, і ні перед ким не звітує.
— Але ж я не Соратник, — розгубилася Ісгерд.
— Ні, — погодився Фаркас, — але тепер мешкаєш тут. Просто не засмучуй Кодлака та свою нову родину, і все буде добре. А тепер налітай і не залиш жодної м'ясної кісточки! — урочисто закінчився він і без зайвих зволікань схопився за м'ясний окіст, що лежав на великому блюді.
Збентежена Ісгерд, у голові якої роїлися тисячі запитань, обережно взяла варену картоплю, теплу та запашну від зелені. Вона їла тихенько, боячись зайвого разу поворухнутися, і мимоволі слухаючи, як смачно жує по сусідству Фаркас, який зовсім не дбав про норми пристойності.
Вона здригнулася, коли перед нею поставили миску густого наваристого супу, пахущого томатами.
— Якщо не будеш добре їсти, не буде сил тримати меч, — суворо сказав Фаркас.
Ісгерд хотіла подякувати. Щиро, можливо, не стримавши сліз — такої безмежної великодушності вона не бачила вже кілька місяців. І від цього стало нестерпно соромно. Їй терпляче все роз'яснюють і показують, допомагають, приймають під свій дах, і мало не годують із ложки. Хіба вона заслуговує на все це!?
— Дякую, — тихо сказала вона, беручись за ложку.
Одні з двох парадних дверей Йорваскра з гучним скрипом відчинилися, і в зал увійшли.
— Так-так, що я бачу? — почула вона оцінний жіночий голос, зарозумілий і твердий, як камінь, наче це з'явився другий Вілкас в жіночому образі, — Фаркасе, хто це сидить біля тебе?
— Кодлак привів, — пробубнів хлопець, щойно відірвавшись від вже другого стегенця. Він був анітрохи не здивований або зацікавлений тим, що відбувається, а ось дівчина, що з'явилася на поріг Йорваскра, не зводила очей з Ісгерд. Вона виглядала трохи старше за Ейлу, і міцним тілом здалеку була схожа на чоловіка. Точене обличчя було обвітрене до червоних цяток, русяві брови зводилися до тонкої зморшки, а темно-сірі вузькі очі похмуро дивилися з-під навислих повік. На лівій щоці білів невеликий старий шрам, який ретельно приховувала незнайомка, малюючи по дві поперечні червоні смужки з двох боків. На голові у неї був сталевий шолом, і жодна пасма волосся не виглядала з-під нього.
Не важко було здогадатися, що ця сувора войовниця повернулася після довгої та небезпечної подорожі. Вона увійшла до Йорваскра, несучи за собою запахи польової трави, диму, сухої землі та крові.
— Як тебе звати? — запитала вона, повільно підходячи до вогнища і простягаючи до нього руки, бажаючи вловити домашнього тепла.
— Ісгерд, — намагаючись надати чіткості голосу, відповіла дівчинка.
— А я Ніяда Каменерука. Сподіваюся, тебе взяли сюди не за гарні очі, — піднесено сказала вона, і останнє з її уст прозвучало, як глузування. Так здалося Ісгерд.
— Її ще не перевіряли на вміння, — встряг Фаркас. — За нею наглядає Ейла.
— Ейла, кажеш? — підняла брова Ніяда. — Зрозуміло. Бачу, у новенької на голові орли гніздо звили. Сподіваюся після довгої дороги сюди? Розкажеш сьогодні в лазні про свої подвиги, поки я та Ейла розплутуватимемо твої ковтуни.
Ніяда позіхнула і нічого більше не сказавши, пішла до підвалу. Ісгерд провела її поглядом, і серце в її грудях готове було вистрибнути. Ось вже не думала, що знайдеться хтось суворіший за Вілкаса! І що їй тепер розповідати? Як мила посуд за пиріжок і стоїчно терпіла незручні ночівлі під дубом на околиці Вайтрана?
Вона з безмовним благанням повернулася до Фаркаса, але замість нього знайшла лише спорожнілий стілець і кілька обгризених під чисту кісточок на тарілці. Пішов.
• ══------ ⫷⫸ ------══ •
У лазню Ісгерд покликали відразу, як вона повернулася до загальної спальні. Залишившись однією в залі, де ніхто не міг спостерігати за нею, Ісгерд із задоволенням доїла суп, заївши його двома товстими скибками свіжого м'якого хліба. Якщо її випруть на вулицю після того, як дізнаються, що жодними історіями про славні подвиги вона поділитися не може, то хоча б не з порожнім шлунком. А завтра Ісгерд піде в ліс, щоб весь день провести у пошуках пізніх грибів та ягід.
Ніяда Каменерука тільки побачивши на порозі дівчинку, перехопила її, видавши складений квадрат рушника:
— Ейла вже топить лазню. Пішли.
Ісгерд пленталася за Ніядою, як засуджена до страти за катом. Коли дівчинка задумалася про те, коли востаннє милася, все тіло почало свербіти й колотися — з кожним днем, що невідворотно наближав зиму, води річки холоднішали і холоднішали, і купатися в них ставало просто небезпечно для здоров'я. На зміну повноцінному миттю прийшли підбадьорливі вмивання, від яких перехоплювало подих. Ісгерд дуже хотілося вимитися до скрипу, але як вона стоятиме оголеною бруднулею перед Ейлою та Ніядою? Вони ж її на сміх піднімуть або погидують перебувати поруч!
Лазня являла собою невеликий будиночок з каменю та дерева, віконце якого вже заливало жовте світло ліхтаря. Ніяда підштовхнула Ісгерд вперед себе, і тільки дівчинка переступила поріг, її одразу обдало вологим жаром. Пічка в сусідній кімнатці палала на всю, а каміння на ній зміями шипіло від води, яку хлюпала Ейла, щоб нагнати пару.
— Роздягайся і проходь, — наказала Ніяда і відійшла до іншої лави, на ходу приймаючись знімати широкий ремінь, що тримав спідницю.
Ісгерд, згоряючи від незручності, повільно розстібала застібки на куртці. Їй багато коштували сьогоднішні оглядини перед Ейлою, а тепер тут буде ще одна людина, і вона, напевно, теж розглядатиме її з ніг до голови. Ісгерд і сама мимоволі косилася на Ніяду, дивуючись кількості синців і шрамів, старих і свіжих, що ледь затягнулися рожевими смужками молодої шкіри.
Почекавши, коли від чергового черпака води підніметься густа пара, Ісгерд прошмигнула в кімнатку і навпомацки сіла на верхню полицю в кутку лазні.
— Все ще скромничаєш? — хихикнула Ейла, що опинилася поблизу. Як би не застилала каламутна пара очі, а оголене тіло Мисливиці було чудово видно. На відміну від Ісгерд, виглядала вона добре складеною, з гарними грудьми, округлими стегнами, і при цьому її постать не була позбавлена міцного преса, рельєфних рук та ніг. Ейла ввібрала в себе і міць воїна і красу жінки. Напевно, якби Ісгерд була чоловіком, вона б закохалася у Мисливцю з першого погляду.
Ніяда, що увійшла в лазню слідом, була протилежністю Ейлі. У неї було стрижене під хлопця русяве волосся і незграбна м'язиста фігура. Ісгерд вирішила, що в неї ще не все так погано, зиркнувши краєм ока на свої невеличкі груди.
— Як я втомилася, — тяжко простогнала Ніяда, сідаючи внизу і відкидаючись спиною. — Я спостерігала за тією купкою бандюків три дні, і весь цей час мені довелося валятися в бруді та гнилому листі. А потім ще ці легіонери, які уявили, що краще за мене знають, як тримати меч і щит, щоб їх громом прибило.
— Але ж грім вже не знадобиться, чи не так? — усміхнулася Ейла.
— Звісно, ні. Я їм усім зрозуміло показала, на що здатні Соратники, — з викликом кинула Ніяда. — Зараз тиждень кістки добре прогрію, а то на вулиці морозно стає, і потім ще кудись сходжу. Завдань так вистачає, що відлити піти ніколи, — і вона хльостко вилила ківш води на камені. — А у вас тут як справи?
— Я ходила кілька разів за шкурами та м'ясом у ліси поблизу. Шкіряники зробили гарне замовлення на зиму, довелося піднатужитися. Якби вдома був Скйор, впоралися б разом набагато швидше, а так довелося поратися з ранку до вечора і потім просити мудрагелика, щоб допоміг усе дотягнути. Загалом нічого особливого, — відповіла Мисливиця, а потім подивилася на Ісгерд. — А сьогодні ось Кодлак новеньку привів і доручив доглянути за нею.
— Не особливо ти намагалася виконувати доручення, раз вечеряти її привів Фаркас.
Ейла нічого не сказала на цей тонкий закид, лише сплеснула руками:
— Ти багато пропустила сьогодні, коли цей телепень намагався штовхати розумні промови. Така потіха була! — дівчина стала серйознішою. — А щодо завдання, мені потрібно було відлучитися і наточити стріли. Я цю справу, як ти знаєш, нікому не довіряю.
— Знаю, як не знати, — посміхнулася Ніяда і звернулася до Ісгерд, — Ну, новенька, розповідай, як доля зіткнула тебе із Соратниками?
Ісгерд напружилася, не знаючи, як почати. Сказати правду чи збрехати? Друге, звичайно, можна, але якою буде ціна, коли всі дізнаються про брехню? Ні, так робити точно не варто. Хоча б заради Кодлака, який у неї повірив.
— На моє село — Ельфійські Луки — напали Буреплащі, і вся моя сім'я загинула. Я змогла втекти. Дорога привела мене до Вайтрана, і вже тут мені пощастило зустрітися з Кодлаком. Він підібрав мене і привів у Йорваскр.
— Ельфійські Луки? — Ніяда підняла брови. — Це те село, яке спалили ще навесні? Я була на той момент неподалік, на завданні. І що ж, ти весь цей час дісталася Вайтрана? Ходу менше місяця, якщо не поспішати.
— Ні. Я прийшла сюди на початку літа і просто жила як могла.
Ніяда безцеремонно обмацала її поглядом і пробурмотіла:
- Судячи з ребер, що стирчать, блукала безпритульницею. Канючила їжу або, можливо, крала. Цікаво, чому Провісник помітив тебе тільки зараз? Він буває в місті досить часто.
Ісгерд зовсім не хотіла розповідати, що прийшла до «П'яного мисливця» і просила через незнання взяти її на службу — соромно зізнатися — гостям таверни. І чому вона така дурна, що одразу все не зрозуміла? Єдина користь у її ганебному вчинку, що доля звела її з Кодлаком Білогривим.
— Яка різниця, — відмахнулася Ейла, — якщо дівчисько тепер з нами. Кодлак сказав, щоб ми навчили її всього, що знаємо, за зиму, а навесні вона вирішить, чи хоче залишатися із Соратниками, чи піде далі.
— Схоже на якусь небилицю, — похитала головою Ніяда. — Провісник ніколи не був м'якосердий щодо нещасних сиріт, щоб ось так розчулитися і пожаліти когось. Старіє, не інакше. І що ти вмієш, новенька? Або чого хотіла б навчитися?
Дівчина вперто не називала Ісгерд на ім'я, й та своєю чергу ловила кожне її слово, щоб випадково не пропустити звернення до себе.
— Я, — вона вирішила не говорити, що нічого не вміє, і відразу перейшла до другого питання, — хотіла б навчитися справлятися з луком і, можливо, з мечем.
Не те щоб Ісгерд навсправжки знала, чим хоче займатися. Вона просто не мала інших варіантів. Дівчинка б все віддала, щоб продовжувати жити в маленькому затишному будиночку, доглядати курей та город, ходити в ліс по ягоди, і не знати, що таке холодні ночівлі просто неба та голодний шлунок. Але життя в Йорваскрі, якщо вона збиралася тут залишатися хоча б до весни, такого не пропонувало. Тому Ісгерд планувала повчитися саме стрільбі, адже з луком вона вже була абияк знайома. А меч,… якось впорається.
— Ти занадто квола для воїна, але це можна виправити, — сказала Ніяда. — Від’їсися і відіспишся пару днів, а потім тренуватимешся нарівні з усіма. До весни може вже не виглядатимеш, як замориш, і чогось навчишся.
Ох, нелегко доведеться Ісгерд, це точно. Дівчинка проковтнула і нічого не відповіла. Ейла помітила її хвилювання і розсміялася, ляснувши її по вологому плечу. Ніяда посміхнулася.
Вони ще попарилися якийсь час, а потім вийшли через передбанник на задній дворик, оточений частоколом. Там стояли відра з холодною водою. Швидко намилив тіла, вилили на себе по вухату, змиваючи бруд і піт, і повернулися назад. Ісгерд трусило від холоду, і вона була рада знову опинитися в натопленій лазні.
— А тепер давай-но розберемося з гніздом на твоїй голові, — Ейла взялася за кістяний гребінь і зібрала волосся, що розсипалося по плечах Ісгерд, в оберемок. — Таке кубло складно буде вичесати.
— Вважай це своїм першим випробуванням, — насмішкувато підтакнула Ніяда.
Войовниці посадили Ісгерд на лаву в передпокої і почали розплутувати волосся. Боляче було до сліз. Дівчинка як могла доглядала себе, і поки було літо, регулярно купалася в річці, а потім старанно розчісувалась п'ятірнею. Але відсутність мила і нормального гребінця здорово пошкодили і без того недбалий вигляд. Каштанове волосся, яке раніше мати підстригала до попереку, відросло, і коли Ейла з Ніядою, нарешті, розплутали його, воно вже було по сідниці.
— Хочеш залишити їх такої довжини? — запитала Мисливиця.
Ісгерд ставилася до довгого волосся як до жіночого скарбу, але суворе життя показало, наскільки з ним незручно, коли ніяк доглядати. До того ж дівчинці хотілося якось позбутися спогадів про страшні події, і підстригтися здалося їй гарною ідеєю в такому випадку.
— По плечі, — попросила вона.
Ніяда порилася у своїх речах і дістала ножиці, потім стиснула волосся у кулаці і чиркнула гострими лезами, легко відтинаючи довжину. От і не стало її довгого густого волосся. Ісгерд не шкодувала. Вона шкодувала, що не можна зробити зачіску ще коротшою, бо соромилася гострих вух.
Підрівнявши зріз, щоб він виглядав акуратніше, Ніяда видала Ісгерд маленьку скляну пляшечку:
— Іди надвір і помий голову цим відваром. Одним милом тут не обійдешся.
Дівчинка так і вчинила. Коли вона повернулася, Ейла та Ніяда витиралися рушниками і неквапливо збиралися.
— Дякую, — сказала Ісгерд. Для неї так багато зробили, що вона не знала, як передати свою подяку.
— Дякую собі в кишеньку покладеш, — прохолодно відповіла Ніяда. — Відпрацюєш.
Ісгерд округлила очі. Ейла посміхнулася:
— Не бійся. Після лазні принеси з кухні у мою кімнату глечик меду та тістечок з кремом, і будемо в розрахунку.
Вони одягнулися, не загасивши вогонь в пічці лазні, і вийшли. У Йорваскрі на їх появу з нетерпінням чекали молоді воїни: обидва близнюки та незнайомий ще Ісгерд хлопець. Він виглядав старшим за всіх, хто знаходився в залі, був білий, як крейда, і шкірою і волоссям, довжиною до середини лопаток, з вузькими очима, в яких поблискували червоні хижі іскорки, мав високий лоб і широку щелепу, що покривала густа коротка борода.
— Чого ви так довго, курочки? Бабськими справами бавилися, чи що? — спитав він, і голос його був схожий на тихий гуркіт грому, що обіцяв неприємності.
— Ага, чим же ще, — пирхнула Ніяда, потім кивнула на Ісгерд. — Взагалі-то, допомагали новенькій привести себе в порядок.
Всі дивилися на дівчинку. Голова її була волога і волосся тонкими нитками обліплювало обличчя, виставляючи напоказ загострені вуха. Насправді, змивши бруд, вигляд Ісгерд змінився на краще. Те, що спочатку могло сприйматися за синці, зникло, і шкіра знову стала світлою та рівною, як за часів безтурботного життя в Ельфійських Луках.
Незнайомий хлопець дивився з цікавістю. Він хотів дізнатися подробиці і косився на близнюків. Вілкас, помітивши ельфійські вуха, похмурнішав, а Фаркас, навпаки, посміхнувся:
— Ти виглядаєш краще, сестро.
— Не сестра вона тобі, — одразу обірвав його брат і потяг за лікоть. — Пішли вже, лазня холоне.
Воїни рушили на вихід, по черзі зникаючи за дверима. Ейла звернулася до Ісгерд:
— Сходи за глечиком, як і домовлялися, а потім можеш іти відпочивати.
Дівчинка кивнула і пішла на кухню. Вона легко знайшла барильця з вином і бутлі з медом. Від них йшов хмільний аромат. Знайшовши чистий глечик, Ісгерд із зусиллям перелила з великої пляшки тягучий напій, потім з великої миски набрала в тарілку м'яких, як хмаринки, тістечок, покритих липким кремом, і рушила через зал до підвалу. Вона зовсім не дивилася по сторонах, бажаючи якнайшвидше виконати доручення і піти спати, тому не помітила Кодлака Білогривого, що сидів на лаві в напівтемряві зали.
— Стривай, дівчинко, — голосно покликав він, чим налякав Ісгерд. Рука здригнулася, мало не хлюпнувши меду на підлогу.
— Так, пане, — вона підійшла до нього на тремтячих ногах.
— Не називай мене так, — суворо сказав сивий чоловік. — У Соратників немає панів, зате є брати та сестри, бойова родина. А я Провісник для всіх них — наставник та радник, голова гільдії. Але в жодному разі не пан.
— Добре,... Провісник.
— Що це ти робиш, дівчинко?
Ісгерд забарилася, не знаючи, що сказати. Чи можна зізнатися, що її попросила Ейла чи цим одкровенням вона її здасть? А якщо Кодлак вирішить, що це вона собі взяла, як безпритульниця-крадійка?
— Не відповідай, я знаю, кому ти це несеш, — м'яко заспокоїв її Кодлак. — Я був у залі, коли ви увійшли, і все чув. Запам'ятай, дівчинко: не варто наслідувати кожне прохання чи наказ, про який тебе просять Соратники. Якщо будеш всім догоджати, ніколи не приєднаєшся до гільдії. Тут шанується незалежність та самостійність. Поки ти новенька, тобою крутитимуть, як хочуть, але якнайшвидше дай усім зрозуміти, що ти не на побігеньках тут, а на правах воїна, хоч і новачка, — він оглянув розгублене обличчя Ісгерд і трохи посміхнувся. — І припини соромитися своєї зовнішності, дівчинко. Головне не те, що зовні, а те, що всередині. Покажи всім, який вогонь палає в тобі, і більше не ховай свої незвичайні вуха та очі.
— Добре, Провіснику, — повторила Ісгерд. — Чи можу я йти?
— Звісно, можеш.
Дівчинка швидко рушила до житлових приміщень. Скоріше б віддати їжу і лягти у своє ліжко, з головою сховавшись під хутряною ковдрою. Забути все, забути до завтрашнього дня! А там... видно буде.
